Хто був тренером Родніної та Зайцева

Історія Анни Зайцевої, яка вибралася з "Азовсталі": контузія, фільтраційний табір та полон чоловіка

Уродженка Маріуполя Анна Зайцева розповіла УНІАН про життя з грудною дитиною впродовж декількох місяців у бомбосховищі на "Азовсталі", невпинні обстріли, контузію, фільтраційний табір окупантів та полон чоловіка-військовослужбовця.

Анна – вчителька французької та англійської мов, її чоловік – Кирило – морський піхотинець. Брав участь у подіях на Майдані, з 2014 року приєднався до лав ЗСУ й боронив Україну від окупантів.

Контракт закінчився. У подружжя народився син і вони ухвалили спільне рішення в цілях безпеки змінити місце роботи чоловіка. Кирило пішов працювати пресувальником на металургічний комбінат "Азовсталь". Але спокійне життя тривало недовго. За три місяці Росія розпочала широкомасштабний наступ на Україну…

Весілля Анни і Кирила / фото Анни Зайцевої

"Надвечір гарматні постріли лунали вже за декілька вулиць"

Щоб боронити родину та країну, Кирило приєднався до батальйону "Азов". Сім’я обговорила виїзд з міста Анни з синочком. Проте у перший день зробити це не вдалося, а пізніше вже не було такої можливості – вже надвечір гарматні постріли лунали вже за декілька вулиць.

Чоловіку прийшло повідомлення з роботи, що співробітники заводу разом з родинами можуть приходити у бомбосховище. Туди й попрямували з батьками Анни. Синочку на той час було лише три з половиною місяці.

Розмістилися в укритті, розташованому неподалік від прохідних. За словами Анни, воно не було пристосоване для довготривалого перебування, стояли тільки лавки, спальних місць не було. Тут перебувало близько 10 людей.

На початку березня у Маріуполі не було ні мобільного зв'язку, ні інтернету, через що люди не мали змоги зв'язатися зі своїми рідними.

В одну з ночей прямо в цех прилетіла ракета. "Нам пощастило, – говорить Анна, – бо ракета влучила у цистерну, яка взяла на себе весь удар. Її просто розірвало. ".

Укриття залишилося неушкодженим, але воно настільки тремтіло, що люди вирішили переміститися в інший сховок.

На кареті швидкої допомоги буквально за 10 хвилин доїхали в більш безпечне місце. Це бомбосховище було всередині заводу - велике, просторе, глибоке. Розташовувалося у будівлі бань, тож у приміщенні були окремі кабінети, роздягальні та порожній басейн. Укриття мало й вентиляційну кімнату, що забезпечувало надходження кисню.

Бункер / фото Анни Зайцевої

Побут в укритті: ділилися на команди та чергували

За весь час перебування у бомбосховищі назбиралося 75 осіб, з яких – 17 діти. Аби нікого не загубити, складали списки людей.

Для зручності, між собою поділилися на декілька "команд" та по черзі виконували побутові обов'язки, підтримували порядок та готували їжу.

Серед людей були і проросійськи налаштовані особи, тому через різні політичні погляди між собою сварилися. Але це ніяк не впливало на інші фактори, бо в усіх була єдина мета – вижити й вибратися з міста. Хоча були і ті, хто сидів осторонь і не брав участі в організаційних питаннях та поліпшені побуту.

За декілька метрів від укриття - на трохи вищому рівні, у бойлерній - зробили імпровізовану кухню. Там стояв балон з газом, за допомогою якого куховарили.

"Це було небезпечно, але за таких обставин треба було вибирати", – каже Анна.

Поряд з укриттям чоловіки зробили вогнище, але користувалися ним не часто, адже обстріли майже не вщухали.

Приносили з собою їжу з дому, їли сухпаї. До бомбосховища приїжджали військові з допомогою, привозили картоплю, крупи, кукурудзу, суміші для малят та молоко.

Військові привозили картоплю, крупи, кукурудзу, суміші для малят та молоко / фото Анни Зайцевої

Анна розповідає, що кожного дня готували суп, тому що саме таку їжу можна поділити на багатьох.

"Суп не насичував, але ми хоча б не були сильно голодні", – каже Анна.

Від стресу та неповноцінного харчування у неї зникло молоко. Тож свого сина годувала сумішшю, а за її відсутності змішувала молоко з цукром.

Завдяки генератору, у бомбосховищі була електроенергія, хоча й з перебоями та не весь час. Чоловіки під обстрілами шукали солярку, зливали її з тракторів і заряджали генератор.

Доводилося користуватися ліхтарями та свічками. Саме за допомогою свічки Анна гріла суміш для своєї дитини.

Дівчина говорить, що син вночі дуже лякався гучних звуків і шуму. Тож вигадала спосіб, як заспокоювати свого малюка: грала з ним маленьким ліхтариком.

За словами дівчини, син і зараз не може спати без нічничка або якогось мінімального освітлення.

фото Анни Зайцевої

"По три-чотири рази один кухлик води використовували у різних цілях"

Коли на подвір'ї заводу був сніг, чоловіки набирали його в бочки та приносили до укриття, розтоплювали й використовували у побуті. Збирали дощову воду, зливали технічну воду з труб.

"Усю технічну воду відпрацьовували по декілька разів. Ніхто не мився, але якщо мені було потрібно попрати речі дитині, то я знала, що сьогодні зможу одною пляшкою води й голову собі помити, і дитину, і потім ще й речі поперу в ній же. Тобто по три-чотири рази один кухлик води використовували у різних цілях, – каже Аня. – Спочатку все лякає, а потім вже прилаштовуєшся".

Декілька разів люди намагалися евакуюватися, але усі спроби були марні.

Дехто, попри великі ризики, виїжджав машинами самотужки, приєднувався до колони.

"На виході з міста їх почали обстрілювати, і колона розділилася. Хтось зміг доїхати до Запоріжжя, частину людей розстріляли, інші – повернулися до "Азовсталі"", – згадує дівчина.

"П'ятиповерхова будівля склалася за один приліт"

Дуже гостро дівчині запам’ятався один з ранків. Він був підозріло тихим. Маріупольці вийшли з бомбосховища на поверхню та їх почали прицільно обстрілювати окупанти. Внаслідок цього було поранено четверо українських військових та російського полоненого, якого везли на обмін. Другий полонений загинув через уламок, який влучив йому у голову.

За словами Анни, разом з ними у сховищі були полонені росіяни. Причому, їх ніхто не чіпав. Ба більше, їх теж годували та давали води.

Анна каже, що окупанти зробили для українських військових пастку: вони давали можливість хлопцям зайти всередину бомбосховища, а на виході відкривали вогонь.

"25 квітня рашисти спустили на нас протибункерну бомбу. Наша п'ятиповерхова будівля склалася за один приліт. Евакуаційні виходи завалило. Ми були заблоковані", - згадує дівчина.

В той час Анна з мамою перебували у бойлерній. Вибухова хвиля була такої сили, що матір Анни отримала перелам руки, а обидві жінки – контузію.

"Одна старенька бабуся була у туалеті, і від ударної хвилі люстерко розбилось їй об голову. Військові допомагали зупинити кровотечу, яка декілька годин просто не зупинялася взагалі", – згадує неприємний епізод жителька Маріуполя.

За словами дівчини, басейн взяв на себе весь удар. Брухт посипався туди. В ньому утворилася дірка, через яку згодом люди змогли вибратися з-під завалів.

"То була найстрашніша ніч для нас, розуміли, що якщо щось ще прилетить, то укриття не витримає. І буде братська могила. Всю ніч допомагали пораненим, контуженим. ", – каже теперішня переселенка.

Будинок Анни / фото Анни Зайцевої

"Одними гумовими рукавицями вони обшукували кожну жінку, торкалися ними усіх частин тіла, інтимних місць"

30 квітня відбулася фінальна евакуація. Діяв режим тиші. Цим скористалися проросійсько налаштовані громадяни, які також перебували у бомбосховищі - вони пішли до окупантів.

Люди, які хотіли виїхати на українські території, вже не вірили, що евакуація відбудеться. Надвечір прийшли військові й сказали, що треба хутко збиратися.

Їхали на автобусі без вікон, без дверей. Людей зустріли представники Червоного Хреста та ООН, пересадили в неушкоджений автобус. Але проїхали лише декілька метрів і зупинилися. В автобус зайшли російські військові з автоматами й супроводжували мирне населення до селища Безіменне, до фільтраційного табору.

Приїхали туди вночі, жінок і чоловіків розділили та повели на обшук.

У наметі представницям жіночої статі сказали повністю роздягнутися, зняти з себе спідню білизну.

Представниці Росії та "ДНР" одними гумовими рукавицями обшукували кожну жінку, торкалися усіх частин тіла, інтимних місць. Шукали татуювання та шрами. Ставили питання, якщо були якісь "знахідки".

В цей час дитина Анни була на руках у дівчини з ООН, росіянам Аня не дозволила торкатися свого сина.

Перевіряли документи, вносили дані у свою базу. У фільтраційному таборі перекачували інформацію з усіх телефонів на ноутбук, знімали відбитки пальців, фотографували в профіль та анфас. Кожен проходив бесіду з військовим з Росії чи "ДНР".

"Я так розумію, моє прізвище підтягнулося до прізвища мого чоловіка. Вони зрозуміли, що я дружина військового", – згадує переселенка.

На допиті представник ФСБ спочатку розмовляв з Анною лагідно, налаштовував її на дружній діалог. Але дівчина не йшла на контакт, тож він почав погрожувати. Вимагав розповісти усю інформацію про чоловіка, якщо вона хоче, щоб обійшлося без страждань та жертв.

Анна була непохитною, від небажаної бесіди її врятував представник Червоного Хреста, який розмовляв французькою. Анна ще в автобусі попередила його французькою, що вона дружина військового і можуть виникнути якісь питання. Волонтер побачив, що Аню під тиском намагаються опитати три особи, і своєю появою у кімнаті пом'якшив ситуацію.

"Вони зрозуміли, що я знаю французьку мову і можу все передати, тож розійшлися. Залишився один, який сказав фінальну фразу: "Передайте їм, що ми вас тут не їмо"", – розказує Аня і додає, що у неї забрали український паспорт, який так і не повернули.

Школа, в якій Анна працювала викладачем / фото Анни Зайцевої

Згодом вона дізналася, що дві дівчинки, серед яких була її чотирнадцятирічна учениця, не пройшли фільтрацію. Що з ними сталося далі - невідомо.

Анна розповідає, що фільтрація тривала чотири години. І це ще доволі швидко у порівнянні з іншою групою евакуйованих, яку вони залишилися чекати. Тих перевіряли впродовж 10 годин.

До Запоріжжя окупанти везли людей манівцями, дорогою перевіряли документи.

Зупинялися у селі Дмитрівка. Чоловікам наказали залишатися в автобусі, а жінкам – йти ночувати до навчального закладу.

"Було дуже страшно. У школі було багато російських військових. Всю ніч ми лежали й чули, як вони обговорюють, як краще вбивати українських хлопців. Сказати, що це був кошмар – нічого не сказати", – розповідає Анна.

На ранок виїхали до Запоріжжя, ризикуючи життям, перетинали сіру зону. На щастя, залишилися неушкодженими.

"У Запоріжжі нас зустрічали українські військові. Це було настільки радісно! На блокпостах стояли наші хлопці, посміхалися нам. Ми раді, що все так завершилось", – говорить Анна.

Після того людей, за бажанням, направляли до Буковелю на місяць - відпочити й підшукати собі житло.

Чоловік Анни - Кирило / фото Анни Зайцевої

З чоловіком Анни немає зв’язку з 16 травня. Весь час дівчина дізнавалася інформацію про коханого від військових, показуючи їм медальйон "смертника". Наразі відомо те, що Кирила було поранено: простріл ноги та уламкові поранення. За останньою інформацією, він перебуває у полоні російської армії. Жодної звістки про стан здоров'я чоловіка у Анни немає. Єдине, що є – відео окупантів, на якому військовослужбовець на милицях виходив з "Азовсталі" на евакуацію та давав інтерв'ю.

Де коханого шукати, дівчина не знає. Але налаштована рішуче: співпрацює з різними політиками, пише листи до президентів інших країн.

Анна через сльози посміхається і вірить, що з її рідною людиною все буде добре, що він обов'язково повернеться живим, а Україна переможе!

Ірина Костянтинівна Родніна

Видатна радянська фігуристка, триразова олімпійська чемпіонка, десятиразова чемпіонка світу, російський громадський діяч.
Ірина Костянтинівна Родніна народилася 12 вересня 1949 року в Москві в родині кадрового військового. Перші свої ковзани «снігуроньки» наділа в три-чотири роки, а коли трохи підросла, то батьки віддали її в знамениту школу фігурного катання, яка знаходилася в дитячому парку Дзержинського району Москви. У ній починали свій спортивний шлях більшість радянських майстрів фігурного катання п'ятдесятих років. Потім з дитячої школи фігурного катання Ірина перейшла в секцію фігуристів ЦСКА, витримавши серйозний конкурс.
У 1962 році на запрошення радянського спорткомітету в клуб приїхали чехословацькі тренери - подружжя Соня і Мілан Валун. Родніна в парі з Олегом Власовим почала займатися під їх керівництвом, і в 1963 році їх спортивна пара посіла третє місце у всесоюзних юнацьких змаганнях. У тринадцять з половиною років дівчинка отримала перший спортивний розряд. Однак чехословацькі тренери скоро поїхали, і Ірина виявилася наданої самій собі. На щастя, її помітив тільки що призначений старшим тренером фігуристів ЦСКА Станіслав Жук. Він взяв її до себе і підібрав першого дорослого партнера - Олексія Уланова. Це була красива, запам'ятовується пара: невелика, міцно складена Родніна і видний, високий Уланов. Вони вперше з'явилися в 1967 році на показових виступах. Станіслав Жук поступово привчав суддів до їх існування, а вже через два роки прийшла перша перемога.
У 1969 році Родніна та Уланов вперше стали чемпіонами світу та Європи. Причому чемпіонат Європи вони виграли без тренера! З того пам'ятного року Родніна не пропускала жодного чемпіонату Європи та світу. І незмінно перемагала. До 1972 року з Улановим.
Визначальну роль в їх перемогах грав спортивний характер Родніної, її чарівність, її уміння боротися з мінливістю долі. Можливо, що найбільш характерним був епізод, який стався одразу після перемоги на Олімпійських іграх в Саппоро, коли Ірина разом з Улановим вирушила на останній свій чемпіонат світу.
Перед виступом на чемпіонаті світу в 1972 році Олексій Уланов попередив Родніну, що в наступному році він буде виступати з новою партнеркою - ленінградської фігуристкою Людмилою Смирновою, яка каталася в парі з Андрієм Сурайкіним. Уланов і Смирнова збиралися одружитися і скласти нову спортивну пару.
Пізніше Родніна згадувала: «Ніякої" жіночої "образи у мене не було. Льоша завжди був для мене тільки товаришем по спорту, партнером. Перед нами стояла висока мета, і я чомусь була впевнена, що разом з Олексієм ми її досягнемо, що наш спортивний союз непорушний. Виявилося, він думає зовсім інакше. То чи варто продовжувати? »
Родніна дійсно тоді серйозно замислювалася про те, щоб піти з великого спорту, ходили також чутки, що вона займеться одиночним катанням. Проте якийсь час вони ще продовжували виступати разом з Уланова, домігшись перемоги на Олімпійських іграх в Саппоро, де Смирнова і Сурайкін завоювали срібло, і на чемпіонаті світу в Калгарі, де Ірина та Олексій в останній раз виступили разом.
Що робити? Залишити виступи? Закінчувати інститут і переходити на тренерську роботу? Якщо виходити на лід, то з ким? У кому можна вгадати надійного партнера?
Родніна несподівано вибирає собі в партнери не досвідченого фігуриста, а мало кому відомого Олександра Зайцева, який мав за плечима лише декілька стартів місцевого, так би мовити, значення. Але Ірина та її тренер відзначили головне - у Зайцева є характер.
Незвичайними були літо і осінь 1972 року - суцільні тренування. Не йшли, а виповзали з льоду. Саме після цих тренувань Зайцев скаже: «В принципі нічого страшного в таких величезних навантаженнях не бачу. Острах і боязкість з'являються у того, хто заздалегідь не готує себе до складній роботі. А в розпал зими важко освоїти солідний обсяг тренувань на льоду. По-моєму, треба весь час поволі налаштовуватися на велику роботу. Ми з Іриною знаємо, що нас чекає завтра. А ясність мети дає багато ».
Родніна стала для Зайцева та невтомній партнеркою, і турботливою сестрою одночасно. Вона не давала перепочинків ні йому, ні собі. Перед Зайцевим був зразок Великої Спортсменки. І вони здолали всі бар'єри. Нова пара копнула глибше і витягла перед здивованими глядачами нові скарби фігурного катання.
За допомогою Олександра Зайцева Родніна здобула і іншу, дуже важливу для себе перемогу - моральну. Їхній дует раз по раз завойовував золото, тоді як Смирнова і Уланов найчастіше виявлялися другими. Та й симпатії глядачів були незмінно на боці Ірини та Олександра. Особливо після того, як у 1973 році спортсмени зуміли витримати нелегке випробування.
Ось що писали про їх виступі на чемпіонаті світу в Братиславі:
«Родніна та Зайцев чудово почали виконання своєї дуже складною довільної програми. Це було перше їх спільний виступ на чемпіонатах світу, і обидва фігуриста, так само як і їх тренер Станіслав Жук, дуже хвилювалися перед стартом. Незважаючи на це, кожен рух Ірини та Олександра свідчило про впевненість, про відмінному знанні предмета. І ось саме в той момент, коли пара підходила до середньої, надзвичайно емоційній, насиченою складними елементами частини програми, музика раптом зникла (потім з'ясувалося, що в радіорубці сталося коротке замикання). Мертва тиша в залі здатна оглушити будь-кого. Тим більше фігуриста, для якого музика не просто частина його спортивної програми, вона - частина його самого, частина його життя на льоду на очах у багатьох тисяч людей. І ось музики немає, і незрозуміло, що робити далі .
Родніна та Зайцев не зупинилися ні на мить . Глядачі спочатку дивувалися. Потім почали аплодувати.
Оплески переросли в овацію. І вже вона замінила музику. Під овацію проходять складні каскади підтримок, стрімкі кроки, стрибки, обертання. І коли спортсмени закінчили свій виступ, секундомір льодового палацу показав, що Родніна та Зайцев точно вклалися - навіть без музики - у відведений їм час. Оцінки виявилися надзвичайно високими ».
Старший арбітр змагань так відгукнувся тоді про чемпіонів: «Ця яскрава демонстрація волі до перемоги з'явилася прикладом для всіх фігуристів . »
Родніна була найближчою ученицею Жука. Колись вона дивилася на світ його очима. Подорослішавши, часом боролася з ним - за нього. За краще в ньому проти гіршого. Він завжди був з нею відвертий - настільки, наскільки взагалі міг бути. І ось одного разу він їй зізнався, що з Уланова чи, з Зайцевим чи вона як учениця для нього - етап пройдений .
Молодий тренер Тетяна Тарасова дізналася, що Родніна та Зайцев йдуть від Жука - і не до кого-небудь, а хочуть проситися до неї, - несподівано. Їй подзвонив батько, знаменитий хокейний стратег, Анатолій Володимирович Тарасов. Він сказав: «Без ризику життя немає, але погано тобі буде, якщо осоромиш прізвище».
Спортивне життя вимагала нових доказів правоти. І разом з новим тренером Родніна та Зайцев знайшли їх, додаючи в нові і нові програми ліризм і тонкість, ускладнюючи їх новими стрибками, новими барвистими деталями. І знову було важко. І знову були пошуки.
«Іра мене, звичайно, - згадує Зайцев, - налаштовувала на олімпійський лад. Вона про Олімпіаду в Саппоро могла розповідати годинами. І все примовляла: "Олімпіада - це тобі не першість світу або Європи. Сам зрозумієш, коли в Інсбрук приїдеш . " Досвід у Sapporo Іра набувала нелегко. Зовсім чистого катання там не було. І не випадково. Вона потім, як би це точніше сказати, по поличках все розкладала. Що робила, що говорила, про що думала? Звичайно, чужий досвід - це добре, але свій у сто разів потрібніший. Я це зараз із повною відповідальністю кажу, після всіх головних для нас олімпійських подій .
Коли ми пройшли екватор нашої програми, то раптом відчули, що дихання не вистачає. Інсбрук взагалі селище не високогірне. Півкілометра над рівнем моря - у звичайних умовах абсолютно непомітний. Але до цих п'яти сотням метрів над рівнем моря тут треба додати ще й олімпійський накал змагань, який забирає так багато кисню. "Ще трошки, ще чуть-чуть". Слів нам не треба було. Достатньо погляду. Я бачив, що дружині важко. Напевно, і вона помічала на моєму обличчі втому. Але ми вірили один в одного і знали, що кожен буде боротися до кінця. Коли зупинилися, коли замовкла музика, ми вже знали, що перемогли, але ще кілька секунд залишалися на льоду . Потім ми не дивилися, як виступали інші. Лише віддалений гуркіт залу час від часу долинав в закулісні лабіринти Палацу. І це був акомпанемент до тих небагатьох словами, які ми сказали один одному, ставши олімпійськими чемпіонами . »
Через два роки вони стали чоловіком і дружиною. На честь молодят оркестр на весіллі грав «Калинку». Розшифровувати сенс цього символічного подарунку нікому не було потрібно. А незабаром Ірина народила сина.
Після народження Сашка Ірині довелося втретє все починати заново, відновлювати спортивну форму, синхронність рухів, високий темп і унікальний стиль. Останній виступ Родніної відбулося в 1980 році, тоді вона стала десятиразової чемпіонкою світу і триразовою олімпійською чемпіонкою, встановивши своєрідний рекорд.
Репортери нещадно тиражували посмішку Родніної, її променисті очі і сльози радості. Вона завжди була зовні відкритою, не могла і не хотіла приховувати своїх почуттів; якщо щось вирішувала, то завжди йшла до кінця.
Залишивши великий спорт, Родніна довго не могла знайти себе. Вона пробувала працювати тренером, підтверджуючи свій диплом про вищу освіту, потім старшим викладачем Інституту фізкультури. Але всі ці роки у неї так і не виникло відчуття стабільності, весь час чогось не вистачало.
Їх син не став повторювати шлях своїх батьків, Олександр Зайцев-молодший обрав іншу кар'єру, став займатися хокеєм. Не дуже вдало склалася в подальшому і сімейне життя Родніної. Вона розлучилася з чоловіком. Він поїхав працювати в Туреччину.
У 35 років вона закохується і вирішує створити нову сім'ю. Як згадує сама Ірина, це був на диво гарний і короткий період в її житті. Їй багато чого довелося тоді змінювати: і роботу, і країну, і навіть саму себе. Саме чоловік запропонував Родніній спробувати попрацювати в іншій країні, і вона легко піддалася вмовлянням, тому що в глибині душі завжди відчувала себе азартною людиною.
Родніна виїхала до США і стала працювати тренером. Звичайно, довелося нелегко: потрібно було звикати до нового укладу, налагоджувати зв'язки, вивчати мову. Незабаром вона знову залишилася сама з двома дітьми, і їй довелося випробувати долю матері-одиначки.
Основним місцем роботи Родніної став Міжнародний центр фігурного катання в Лейк-Ерроу, поблизу Лос-Анджелеса (США), куди приїжджали діти з усього світу. Знаменита спортсменка зуміла вистояти, стала навіть власницею невеликого ковзанки. Але туга за батьківщиною не проходила.
Родніна не раз приїжджала в Москву, але потім поверталася назад у США. Але в останні роки вона все частіше замислювалася про те, щоб повернутися на батьківщину назавжди. Вона мріяла організувати тут школу Родніної. Підтримку відомої спортсменці надав мер Москви Ю. Лужков. За його ініціативою на Дербеневской набережній Москви почали будувати спортивний центр Ірини Родніної.
Батьківщина для прославленої фігуристки виявилася не простою звуком. Будемо сподіватися, що і в ролі тренера-організатора Родніна доб'ється таких же успіхів, яких досягла, будучи фігуристкою.

Біографія Ірини Родніної

Ірина Костянтинівна Родніна (1949) – фігуристка, чемпіонка світу, олімпійська чемпіонка, заслужений майстер спорту, політичний діяч.

Народилася Ірина 12 вересня 1949 року у Москві сім’ї військового. У дитинстві Ірина Родніна у своїй біографії не вирізнялася міцним здоров’ям. Дівчинка 11 разів хворіла на пневмонію. Після чергової хвороби, щоби якось зміцнити здоров’я дитини, батьки привели Ірину на ковзанку. Саме завдяки турботі та увазі батьків Ірина Родніна в біографії серйозно захопилася фігурним катанням. Дівчинка була талановита і старанна, тому незабаром опинилася в секції фігуристів ЦСК. Перша серйозна перемога спортсменки припала на 1963 рік, коли Ірина стала третьою на юнацьких змаганнях СРСР.

Після того, як Ірина почала тренуватися та виступати в парі з А. Улановим (а тренером був С.Жук), перемоги буквально посипалися, хоча діставалися серйозною працею. У 1967 – перемога на конкурсі «Московські ковзани», двічі (у 1968 та 1969) пара ставала третьою на чемпіонаті СРСР. Зайняти перше місце на чемпіонаті Європи в біографії фігуристки Ірини Родніної вдалося в 1969 році. Тоді ж спортсменка отримала звання заслуженого майстра спорту СРСР. Перша перемога на чемпіонаті світу припадає на той самий 1969 рік.
Після успішного періоду в біографії Ірини Родніної були невдачі. На чемпіонаті СРСР у 1970 пара Родніна-Уланова посіла лише четверте місце. У 1972 році буквально за добу до чемпіонату світу Ірина отримує серйозну травму (струс мозку, гематома), але все ж таки вирішується виступати. Того ж року її залишає партнер. Тоді Родніна Ірина Костянтинівна у своїй біографії вирішила залишити спорт. Але тренер поставив до неї в пару найталановитішого фігуриста – Зайцева. На наступному чемпіонаті Європи Зайцев-Родніна одержують рекордну кількість балів. 1973 року на чемпіонаті світу в Братиславі фігуристи продовжили свій виступ, не зважаючи на відсутність музики. 1975 року виступаючи на чемпіонаті світу (під керівництвом тренера Тарасової) пара знову посіла перше місце.

В 1974 Родніна закінчила інститут фізичної культури, а в 1975 вийшла заміж за Зайцева. Пара продовжила виступати, показуючи чудові програми на Олімпіаді 1976, чемпіонаті світу 1977 року. Втретє здобути перемогу на Олімпіаді Родніна змогла у 1980 році.
Переставши виступати, фігуристка Ірина Родніна у своїй біографії стала тренером. Ірина зайнялася викладанням, громадською діяльністю. Родніна є головою ради Всеросійського добровільного товариства “Спортивна Росія”, членом ради з фізичної культури при президенті РФ, а також членом Громадської палати. Ірина видала книгу “Негладкий лід”, веде передачу “Стадіон” на радіо Росії. Діти у біографії Ірини Родніної відіграють важливу роль. У Ірини дві дитини – син Олександр та донька Альона.

Біографія Ірини Родніної роки життя – 12 вересня 1949 – … гг.

Біографія Дарвіна

Дарвін Чарльз Роберт (1809 – 1882) – англійський вчений, натураліст, мандрівник, автор однієї з перших .

Біографія Івана Мазепи

Іван Степанович Мазепа (Іван Мазепа-Каледінський) (1639–1709) – гетьман України, державний, політичний діяч. Народився Іван Мазепа .

Біографія Володимира Крамника

Володимир Крамник (1975) – російський шахіст, народився місті Туапсе. У біографії Володимира Крамника захоплення шахами .

Біографія Жуковського

Василь Андрійович Жуковський (1783-1852 рр.) - Російський поет, академік, перекладач. Його балада «Людмила» стала першим .

Біографія Мартін Хінгіс

Мартіна Хінгіс (1980) – тенісистка, народилася у місті Кошице, Словаччина. Біографія Мартіни Хінгіс відома як .

Біографія Джейн Остін

Джейн Остін (1775-1817) - англійська письменниця, що народилася в сім'ї священика. Перші 25 років своєї .