«У Субандьї, раджі могутньої держави Бенарес, не було дітей. Став він благати бога Ішвара подарувати йому сина. Ішвар вислухав його благання. Він подарував раджі насіннячко, з якого виріс цукровий очерет, серед стебел якого виявився хлопчик… ». Так розповідає давня індійська легенда. Дійсно, той факт, що Індія – батьківщина цукрового очерету, можна вважати безперечним. Задовго до нашої ери індуси знали про його існування, жували його, вичавлювали сік і додавали до різних страв. Однак минуло ще багато часу, перш ніж люди навчилися робити цукор з тростинного соку. У давньоіндійських писемних пам’ятках часто згадується сама рання назва цукру – «цакара», яка потім увійшла в багато мов світу. Проте жоден із стародавніх мандрівників у своїх спогадах не згадує про цукор як про такий, хоча про очерет і сироп писали багато. У IV столітті до н. е. Неарх, полководець Олександра Македонського, записав: «В Індії є очерет, який без бджіл дає мед». Мабуть, мова йде про сироп, який робили з очерету. В одній з китайських книг, що відносяться до IV століття н. е., ми знаходимо повідомлення про те, що в 286 році до Китаю з Індії був направлений у вигляді данини цукровий очерет. Але ось вже Чун-Чанг, який їздив до Індії в період між 624 і 645 роками, повідомляє про те, що у верхів’ях Гангу та інших річок виробляють багато цукрового очерету і з нього роблять «кам’яний мед». У Єгипті в VІІ столітті н. е, теж знали про «індійську сіль», «білу і дуже схожу на справжню», але «дуже солодку». Можна припустити, що виробництво цукру зародилося в Індії приблизно між 300 і 550 роками н. е. І донині в багатьох індійських селах цукор роблять так само, як і півтори тисячі років тому. У шестисотих роках нашої ери цукровий очерет з’явився в Персії. Перси робили цукор кращої якості, ніж індійці. Вони навчилися навіть виробляти цукор декількох сортів, залежно від ступеня його очищення: «Канда» – найбільш чисто вироблений цукор і «цукор» – сирий, погано очищений цукор. У 627 році візантійський імператор Іраклій розбив війська персидського царя Хосрова (590- 628 рр.). У числі трофеїв переможців виявилося багато цукру. У VІІ столітті Персія була завойована арабами. Араби багато перейняли у переможеного народу, в тому числі і вміння обробляти цукровий очерет. Раніше вони не знали про його існування, інакше він, безсумнівно, потрапив би в Коран. Але в мусульманському раю мед згадується, а от про цукор не сказано ні слова. «Перську трубку», так стали тепер називати цукровий очерет, почали обробляти в багатьох країнах, завойованих арабами. У їх числі опинився і Єгипет. Єгипетські алхіміки не забарилися розпочати свої досліди на цукрі і розробили процес рафінування. З Персії та Єгипту араби перенесли вміння вирощувати цукровий очерет в Іспанію, Сицилію і Кіпр. За даними деяких вчених, в XII столітті в Іспанії під цукровою тростиною було зайнято понад 30 000 гектарів землі. На 14 іспанських цукрових заводах виробляли цукру більше, ніж споживає сучасна Угорщина. Для того часу це було дійсно великомасштабне виробництво. Після хрестових походів цукор став відомий і в інших країнах Європи. Купувати цукор в той час та й значно пізніше могли тільки дуже багаті люди. Так, в 1163 році лицар Бетран де Гілес підніс королю Франції Людовику VII головку цукру, яку той зберігав як дорогу річ. У середньовічній Європі головним постачальником цукру була Венеція. Венеціанські купці купували цукор-сирець частково у арабів, частково на Кіпрі і на Криті й переробляли його на своїх заводах. Є одне цікаве свідчення про розміри торгівлі цукром у Венеції. У 1317 році венеціанський купець Томассо Лорендо навантажив два кораблі цукром (близько 55 тисяч кг) і відправив їх до Англії. Там він цей цукор продав і на виручені гроші купив шерсть, яку збирався перевезти до Фландрії, але – на жаль – на кораблі напали англійські пірати і захопили їх. Наступне століття було століттям великих географічних відкриттів. Іспанці та португальці завезли цукрову тростину на всі відкриті ними острови і землі. Вже в 1515 році в Іспанію була доставлена перша партія цукру, виробленого в Сан-Домінго. А в 1541 році на острові вже працювало 40 цукрових млинів, на яких було зайнято понад 30 000 вивезених з Африки негрів. Дешевий американський цукор став швидко витісняти європейський. Тепер сама Венеція купувала цукор у Португалії та перепродувала. У XVII столітті в моду входить звичай пити чай і каву, а це було стимулом до збільшення випуску цукру. З усіма цими потребами цукрова промисловість Латинської Америки легко справлялася. Цукрова плантація на Ямайці. Початок XIX століття, Наполеонівські війни. Континентальна блокада перегороджує англійським товарам доступ в Європу. Велика частина цукру вироблялася в колоніальних володіннях як Англії, так і інших країн. Але на морі англійський флот був господарем, і кораблі континентальних країн не сміли перетнути океан. Європа залишилася без цукру. Але до цього часу вже був відомий спосіб отримання цукру з кормових буряків. Ще в 1747 році на засіданні Берлінської Академії наук прусський хімік Маркграф зробив повідомлення про те, що багато рослин, а зокрема три сорти буряка, містять цукор. Однак він не зміг запропонувати скільки-небудь економічно вигідний спосіб отримання цукру з буряка, тому його пропозицією ніхто не зацікавився. Наприкінці століття, коли вогонь війни став погрожувати народам Європи, про експерименти Маркграфа згадав німецький хімік Архард. Свої роботи в господарстві під Берліном він почав з дослідів по збільшенню процентного вмісту в буряку цукру. Якщо буряк, на якому ставив свої досліди Маркграф, містив всього 1% цукру, то Архард довів його до 3-5%. (Згадайте, що в цукровому очереті міститься 14-16% цукру, а в сучасних цукрових буряках – 17-20%.) У 1798 році цукор, зроблений з буряка Архарда, був відправлений прусському королю. Фрідріху Вільгельму III сподобався надісланий цукор, і він допоміг Архарду побудувати в сілезському місті Гумерні перший цукровий завод. Це було в 1802 році. Гётлінг, викладач хімії Віденського університету, продовжив досліди над буряком і розробив новий метод виробництва цукру. Замість сирого буряка він запропонував використовувати сушені скибочки, які з’єднувалися з водою за принципом «зворотної течії»; буряк та вода рухалися назустріч один одному. На цьому принципі побудовано і сучасне виробництво цукру. Наполеон Бонапарт, дізнавшись про досліди німецьких хіміків, відразу оцінив вигоди, які вони можуть принести залишеній без цукру Європі, і доклав чимало зусиль для організації виробництва цукру у Франції. Населення купувало буряковий цукор, але мирилося з ним лише як з сурогатом, як з неминучою незручністю воєнного часу. Після закінчення наполеонівських війн більшість бурякових цукрових заводів було закрито. Цукровий буряк конкуренції з тростинним цукром не витримував. Тільки багаторічною роботою вдалося збільшити в ньому відсоток цукру до такої міри, що його стало вигідно вирощувати. Надалі виробництво цукру з цукрового очерету і з буряка розвивалося паралельно, але цукровий очерет і донині тримає першість. Автор: Ференц Сабадварі. Цукор виробляють із цукрового буряка і цукрової тростини (довжиною 4 м та діаметром 5 см, Бразилія, Індія, Куба, Мексика, Австралія) вміст цукру 12 — 15%, але більша врожайність, ніж цукрового буряку, тому з 1 га в 2 рази більше одержується цукру. Цукровий буряк містить цукру від 1 5 до 22%. Вихід цукру 15 кг на 100 кг буряків.
Дифузією (екстрагуванням) називають вилучення із складної речовини одного або декількох компонентів за допомогою розчинника (екстрагента), який має вибіркову здатність розчиняти тільки речовини, що піддаються екстрагуванню. Рушійною силою дифузії є різниця концентрацій речовин у розчинах, що стикаються, яка переносить розчинену речовину в бік Білки буряка складаються головним чином з кислих амінокислот і точка їхньоїтеквівалентності перебуває в лужному середовищі, при рн 11. При подальшій дії вапна відбувається лужний гідроліз білка і осад частково розчиняється. Друга сатурація. Мета: зменшити вміст вапна і солей Са в соку до мінімальної межі. Триває 8 – 1 0 хв. Вміст солей Са в соку не повинен перевищувати 0,002% СаО. Друга сатурація відбувається при температурі 101 — 102°С.
Спосіб отримання цукру
Історія цукру
Технологія виробництва цукру
Хімічний склад цукрових буряків залежить від ґрунтово-кліматичних умов, агротехніки, насіння та інших факторів. Вміст окремих речовин суттєво впливає на вихід і якість цукру. Основною складовою частиною цукрових буряків є сахароза (1 4— 1 8 %), а інші частини називають нецукрами. Наявність інвертного цукру в буряках і продуктах його переробки погіршує якість цукру, оскільки сприяє утворенню барвників, ускладнює роботу випарної станції, збільшує втрати сахарози. Недостиглі буряки містять більше інвертного цукру, ніж стиглі.
Серед пектинових речовин особливо небажаною є галактуронова кислота, яка в лужному середовищі утворює колоїдні драглеподібні осади, що погіршують фільтрацію соків.
Перехід сапоніну в соки сприяє інтенсивному піноутворенню і сповільнює фільтрування внаслідок утворення з кальцієм колоїдного осаду.
Ферменти проявляють активність в умовах низьких температур одержання соку і призводять до потемніння в результаті окислення пірокатехіну і тирозину ферментами з групи пероксидаз.
Технологічна схема одержання цукру-піску включає такі основні операції:
– очищення буряків від домішок,
– одержання бурякової стружки,
– одержання дифузійного соку,
– очищення дифузійного соку (дефекація, сатурація, сульфітація, фільтрація),
– випарювання соку,
– очищення і уварювання сиропу,
– одержання утфелю (кристалізація),
– центрифугування і пробілювання,
– сушіння цукру-піску.
Приймання буряків на цукрових заводах здійснюється в бурячній. Із бурячної буряк на виробництво подається водою гідравлічним транспортером, який являє собою, бетонний жолоб з нахилом у бік заводу. У жолобі буряки змиваються струменем води під тиском. В
гідравлічному транспортері виділяються гичка, пісок, каміння.
Гідравлічним транспортером буряк надходить у мийне відділення заводу, де миється на бурякомийних машинах кулачкового типу, які мають піско- та камневловлювачі. Процес миття повинен проводитися дуже ретельно, тому що домішки погіршують роботу бурякорізок і забруднюють дифузійний сік.
Після миття буряк на контрольному транспортері очищується від металевих домішок і зважується на автоматичних ковшових вагах з перекидним дном. За показниками вагів ведеться хіміко-технологічний облік на заводі. Далі буряк подрібнюють в дрібну стружку жолобчатої або пластичної форми, товщиною 0,5-1 мм, шириною жолобчата 4 — 6 мм, пластинчата 2,5 — 3 мм.
Якість бурякової стружки оцінюється числом Сіліна – це довжина100 г стружки, яка повинна складати 9 — 1 5 м, або шведським фактором.Цей фактор повинен бути не менше 1 0. Більш тонка стружка швидко забиває сита, а з крупної менше добувається соку, що призводить до зменшення виходу соку. Буряк подрібнюється на відцентрових бурякорізках з 1 2 – 16 ножовими рамами. Бурякова стружка далі по стрічковому конвеєру надходить в дифузійне відділення.Процес вилучення цукру базується на дифузії клітинного соку водою із порушених клітин.
меншої концентрації.
Існують:
1) вільна дифузія — коли два розчина безпосередньо стикаються один з одним і вільно проникають один водного;
2) осмос — це мембрана дифузія, коли розчини розділені напівпроникною мембраною, яка пропускає тільки чистий розчинник;
3) діаліз– теж мембранна дифузія, але мембрана крім розчинника пропускає ще і частини розчиненої речовини, але до певного розміру, а більш крупні — затримує.
У цукровому виробництві відбуваються всі три види дифузії – вільна дифузія — коли переходить в розчин цукор із зруйнованих клітин, потім осмос — проникнення води в клітинний сік, а після нагрівання стружки і денатурації протоплазми починається основний видобуток цукру – діаліз. Вилучення соку здійснюється в дифузорах, де з одного боку
подається стружка, а назустріч — вода. Для цього використовують безперервно діючі дифузійні установки великої потужності: вертикальні колонні з ошпарювачем (КДА) і похилі двошнекові типу ДДС і А1-ПДС.
Стружку спочатку ошпарюють водою t=72—75 °C, це температура денатурації протоплазми бурякових клітин, яка є напівпроникною мембраною.
Триває процес дифузії 60 — 90 хв. її продуктами є дифузійний сік з вмістом цукру 15 % по відношенню до маси буряка і жом, який містить клітковину, геміцелюлозу і пектинові речовини. Для живлення дифузійного апарату використовують барометричну, жомопресову ісвіжу воду.
Мікробіологічні процеси в дифузійному апараті
Дифузійний сік є сприятливим середовищем для розвитку бактерій, грибків і інших мікроорганізмів. Частина мікроорганізмів руйнують сахарозу, збільшують вміст у соку моносахаридів і продуктів їхнього розпаду, переважно кислот, що дають із кальцієм розчинні
солі. Деякі мікроорганізми, навпаки, синтезують із сахарози полімери глюкози й фруктози -декстран і левулан.
Джерелом інфікування дифузійного апарата є насамперед буряк. В 1 см3 води на поверхні добре вимитого буряка міститься близько 1 млн. різних мікроорганізмів, а на погано відмитому – 1 0…20 млн. Для зменшення інфікування буряк промивають на водовідокремлювачах, застосовують для миття чисту, а якщо можна, і хлоровану воду.
Другим джерелом інфікування є вода, що надходить у дифузійний апарат. Вода з відкритих водойм, особливо при повторному її використанні, дуже інфікована мікробами. Температура її дорівнює 45 – 50 °С, тобто недостатня для її стерилізації. У процесі водопідготовки воду обробляють сірчистим газом, який має сильну бактерицидну дію, до рн 6,2…6,5. (Оскільки барометрична вода перед подачею в дифузійний апарат також сульфітується для зниження рН до 6,2…6,5, тому вона вважається стерильною).
Третє джерело інфікування – жомопресова вода. Вводять її в дифузійний апарат тільки після пастеризації (нагрівання до 90°С и витримування у відстійнику). Після такої обробки у воді не можуть бути присутнім життєдіяльні форми мікробів, а лише спороносні.
Для припинення розвитку життєдіяльності мікроорганізмів у дифузійному апараті необхідно підтримувати температуру не нижче 70°С. Про розвиток мікроорганізмів можна судити по зниженню рН соку нижче 6,2…6,5 тому що продуктами їхньої життєдіяльності є головним чином кислоти. Якщо при правильному веденні технологічного і теплового режимів бажаний результат не отриманий, в апарат уводять дезінфікуючи речовини. Найчастіше для цього застосовується формалін. В останній час запропоновано вводити аноліт.
Максимальний розвиток мікроорганізмів звичайно спостерігається на відстані 1/3 довжини дифузійного апарата від хвостової. Формалін вводять один раз у годину повною дозою (5л на 1 000ц переробки), щоб уникнути звикання мікроорганізмів.
Дифузійний сік, крім цукру, містить білки, амінокислоти, органічні кислоти, мінеральні солі, пектинові речовини. Має темний колір, кислу реакцію, містить шматочки мезги. Тому його необхідно очищати.
Спочатку відокремлюють мезгу на мезговловлювачах безперервної дії, бо мезга містить протопектин, який в лужному середовищі переходить в розчин і на стадії очищення вапном може утворити желеподібний осад, що ускладнює фільтрацію. Потім здійснюють очищення, яке включає три операції:
– перша дефекація,
– перша сатурацію,
– друга дефекація,
– друга сатурацію і
– сульфітація (обробку SO3).
Перша дефекація, це обробка 0,25 — 0,3% вапном до маси буряка, її мета:
– нейтралізувати вільні кислоти дифузійного соку,
– осадити значну кількість колоїдних речовин і
– осадити нецукри.
Перша дефекація здійснюється в переддефекаторах. Триває 3 – 5 хвилин, рН середовища 11,0-11,5. Під час дефекації аніони кислот, що утворять із кальцієм нерозчинні солі, випадають в осад, у меншому ступеню, осаджуються аніони інших дикарбонових кислот.
Пектинові речовини в лужному середовищі розкладаються на речовини їм супутні – арабан, галактан, арабінозу і галактозу. Естерифікована полігалактуронова кислота (пектинова) утворює солі пектинової кислоти – пектинати, які нерозчинні у воді і випадають в осад. При подальшій дії вапна відбувається деестерифікація пектинової кислоти і утворюються осади пектата кальцію які важко відфільтровуються. Темнозабарвлені
меланіни також переходять в осад, і сік стає світло-жовтого кольору.
Як видно з викладеного вище, на першій дефекації утворюються значна кількість нерозчинних сполук у вигляді колоїдних і кристалічних осадів.
Перша сатурація здійснюється з метою додаткового очищення соку шляхом адсорбції на свіже утворених кристалах СаСО3 зважених часток і розкладання сахаратів кальцію. Сік разом з осадом надходить у сатуратор, де через нього продувають СО2. Цей газ одержують на цукрових заводах шляхом спалювання вапняку в печах при високій температурі. 10 %
вапна в соку знаходиться в розчині, а 90% у вигляді осаду. При продуванні СО2 все надлишкове вапно випадає в осад у вигляді СаСО3. Перша сатурація здійснюється у протиточному решітчастому сатураторі. Дефекований сік надходить зверху, а газ – знизу, крізь решітки. Відбувається при 80 – 85°С -1 0 хв.
Друга дефекація – перше завдання другої дефекації – додавання до соку великої кількості вапна (2,0 – 2,5% СаО до маси буряка у вигляді молочка) для одержання, так званого фізично активного вапна, необхідного для проведення процесів адсорбції на II сатурації і створення гарних умов фільтрації соку і більш повного освітлення дифузійного соку.
Друге завдання основної дефекації – розкладання речовин, нестійких у лужному середовищі.
Моносахариди розкладаються з утворенням органічних кислот, що дають із кальцієм розчинні солі: мурашина, левулинова, цукрова, молочна, і ін. Цей процес закінчується утворенням гумінових кислот. Жири омиляються при дефекації з утворенням нерозчинних у воді кальцієвих солей жирних кислот, а сполуки типу лецитинів утворять ще й осад фосфорнокислого кальцію. Солі жирних кислот утворять осади, які дуже погано відфільтровуються, але, оскільки їхня кількість незначна, істотного впливу на процеси виробництва вони не роблять. Гліцерин залишається в соках.
Аміди кислот розкладаються з виділенням аміаку з утворенням кальцієвих солей відповідних кислот.
Білкові речовини під дією надлишку вапна розкладаються з утворенням альбумоз, пептонів, амінокислот, амідів кислот і їхніх кальцієвих солей. Альбумози і пептони не повністю осаджуються вапном і також утворять осади, які погано фільтруються.
Пектинові речовини. В умовах дефекації відбувається деестерифікація пектинової кислоти, яка при взаємодії з вапном утворює кальцієві солі – пектати. При подальшій дії лугу пектинова кислота розпадається, з утворенням кальцієві солі галактуронової кислоти. Ці осади також дуже важко фільтруються.
Процес дефекації проводять у дефекаційних котлах – вертикальні циліндричні ємності з конічним днищем з мішалкою. Сік подають у нижню частину котла й відбирають у верхній частині через переливну коробку. Осади, які утворилися в нижній частині, періодично
спускають через вентиль Ногачевського. Вентиль відрізняється від звичайних тем, що клапан його при відкритті піднімається нагору й піднімає шар осаду, який на ньому лежить. Час перебування соку в котлі – 8 — 10 хвилин.
Фільтрування — мета для видалення зважених частинок, що не випали у осад.Здійснюється під тиском 0,3 – 0,4 мПа і температурі 80 – 90°С.
Кількість осаду в соку ІІ сатурації в 9- 10 разів менше, ніж у соку I сатурації; крім того, осад має значно кращі фільтруючі властивості. Фільтрацію соків ІІ сатурації здійснювати на фільтр-пресах або дискових фільтрах зі швидкістю фільтрації 8 л/м 2·хв. Фільтри не промивають, а осад повертають на першу дефекацію і потім виводять із виробництва разом з осадом І сатурації. Якість фільтрації соку ІІ сатурації має велике значення. Попадання навіть незначної муті карбонату кальцію на сульфітацію приводить до утворення сульфіту кальцію, розчинність якого вище вуглекислого. У результаті збільшується вміст кальцію в соку, який
йде на випарювання, і на випарній станції утвориться накип, який важко видаляється. Тому сік ІІ сатурації піддають контрольної фільтрації (додатковій очисній фільтрації).
Контрольну фільтрацію проводять на мішечному фільтрі, що складається із прямокутного корпуса з похилим дном. Фільтрувальні мішки (серветки) виготовлені з фільтр-діагоналі. Тривалість контрольного фільтрування 2-3 години. Мішки з контрольних фільтрів (також як і фільтраційні полотна з усією іншої фільтраційної апаратури) піддають мийці в спеціальній серветкомийці і використовують повторно.
Сатураційний осад змішується з жомовою водою і відкачується насосами на поля фільтрації (гідравлічне видалення), або використовується для вапнування кислих ґрунтів (сухе видалення пневмотранспортом). Очищений сік направляється на сульфітацію.
Сульфітація – остання стадія очищення соку – обробка SO2. Мета -знебарвлення соку, зменшення його в’язкості, а також його знезаражування. SO2 на цукрових заводах одержують шляхом спалювання сірки в спеціальних печах. В одержаному сульфітаційному газі (сірчистий газ) містить 10-1 5% SO2. При пропусканні SO2 крізь сік утворюється сірчиста кислота, яка частково перетворюється у сірчану кислоту. В результаті цього відбувається знебарвлювання соку, а також знижується
його лужність. Це значно зменшує в’язкість сиропів і покращує фільтрування. Сірчиста кислота і її солі блокують карбонільні групи глюкози, фруктози, мальтози, чим запобігають утворенню забарвлених речовин в соку. Сульфітація здійснюється в зрошувальних або
рідинноструменевих сульфітаторах. Триває 5 хв. Витрати сірки 15 кг на 100 т буряка.
Випарювання соку. Очищений сік містить 1 4 – 1 5% сухих речовин, у результаті випарювання вміст сухих речовин у сиропі підвищується приблизно до 65%. У сучасних випарних установках число корпусів, з’єднаних послідовно, коливається від чотирьох до шести. Кожний випарний апарат складається з корпуса, розташованої в ньому поверхнею нагрівання, відвід конденсатів і газів, що не конденсуються (аміачне відтягнення). Інший простір корпуса розділяється на сокову, яка заповнена киплячою рідиною, і надсокову, у якому перебуває сокова пара.
Температурний режим випарної станції наступний: у першому корпусі температура не повинна перевищувати 1 26°С, щоб уникнути карамелізації цукру; температура кипіння сиропу в концентраторі становить 63,6° С. Корисна різниця температур менше повної на
величину температурних втрат і становить 51,6° С. Принцип дії випарної установки наступний. Очищений сік направляється в перший корпус і
послідовно переходить із корпуса в корпус. З концентратора 5 видаляється згущений сироп. Свіжа пара надходить тільки в І корпус. ІІ корпус (обігрівається соковою парою I корпуса, ІІІ – соковою парою ІІ корпуса і т.д. З концентратора сокова пара приділяється на конденсатор.
Концентратор призначений для одержання сиропу із заданим вмістом СР.
Для багаторазового використання тепла граючої пари, яка надходить в І корпус, у наступних корпусах температура знижується завдяки поступовому зниженню залишковому тиску в надсокових просторах апаратів. В останньому корпусі за рахунок конденсатора воно
підтримується на рівні 21, 2-1 4,6 кПа.
Сік, що надходить на випарювання, є насиченим розчином важко розчинних солей кальцію. У міру згущення ці солі випадають із розчину в осад. На початку випарювання бікарбонати інтенсивно розкладаються (якщо вони присутні) і утвориться вуглекислий кальцій. У процесі випарювання концентрація карбонат-іона збільшується, що також
приводить до утворення осаду карбонату кальцію. У результаті розкладання оксамитової кислоти утворюється нерозчинний оксалат кальцію.
Розчинність багатьох солей (гіпсу, оксалату кальцію й ін.) з підвищенням концентрації сахарози зменшується, і вони випадають в осад. Нерозчинні солі кальцію частково випадають у процесі випарювання на поверхні нагрівання, внаслідок чого погіршується теплопередача й знижується продуктивність випарної установки. Звичайно на початку випарювання випадає головним чином карбонат кальцію, а потім солі органічних кислот і наприкінці – гіпс.
У цілому в процесі випарювання спостерігається:
– підвищення забарвлення соку внаслідок перетворень вуглеводів;
– зниження лужності внаслідок утворення кислот при розкладанні цукрів і дезамінування амідів і підвищення лужності внаслідок розкладання бікарбонатів;
– утворення накипу в результаті випадання на поверхні нагрівання важко розчинних солей.
Очистка сиропу здійснюють змішуванням з клеровкою (розчином) жовтих цукрі, додаванням кізельгуру (0,1-0,15 %), сульфітацією до рН = 7,5 і фільтруванням підігрітого соку.
Уварювання сиропу здійснюють у вакуум-апаратах періодичної дії при температурі 75- 80 ºС до концентрації сухих речовин 92,5—93,5 %в 4 стадії:
— згущення сиропу до перенасичення розчину;
— заводка пудри цукру для утворення центрів кристалізації сахарози;
— нарощування кристалів цукру;
— остаточне згущення і спуск утфеля.
У цукровий розчин додають тонкоподрібнену цукрову пудру, яка стає затравкою для виникнення в розчині центрів кристалізації. Потім в апарат додають підігрітий на 2-3 ºС вище температири маси в апараті сироп. При попаданні сиропу в апарат з пониженим тиском він бурхливо закипає і тим самим перемішує масу і вирівнює концентрацію. Призначення
додавання сиропу – розведення маси і надання розчину в метастабільного стану, при якому відбувалося б нарощування кристалів і не було б утворення нових центрів кристалізації.
Продукт, після уварювання сиропу, називають утфелем. Одержаний, утфель розділяють у швидкісних центрифугах на товарний цукор-пісок і міжкристалевий розчин (відтік), який знецукрюють на наступних етапах кристалізації. На кристалах залишається тонка плівка, яка надає цукру жовтуватого кольору. Тому цукор промивають (пробілюють) нагрітою до 90—1 00 ºС невеликою кількістю води, внаслідок чого утворюється другий відтік. З автоматизованих центрифуг одержують цукор-пісок вологістю близько 0,8 — 1,2%, який грудкується, а під час транспортування легко пошкоджується. Тому його сушать до вологості 0,1 4%, охолоджують, звільняють від феромагнітних домішок, у сортувальній машині відділя-
ють грудки і розсіюють на фракції.
Афінація – змішування цукру III кристалізації з більш доброякісним розчиненим першим відтоком I утфеля.
Цукор — рафінад і цукор II кристалізації розчиняють (клерують) очищеним соком при 80 —85°С.
Меляса — густа рідина темно-коричневого кольору з гострим запахом і неприємним смаком (4,5 — 5,5% до маси буряків). Використовують при виробництві дріжджів, етилового спирту, молочної і лимонної кислот, гліцерину; у комбікормової промисловості як домішки в корма для домашніх тварин.