Напередодні 90-х роковин Голодомору, число країн, які визнали події 1932–1933 років в Україні геноцидом, становить уже 28. У грудні 2022 Європарламент затвердив резолюцію, чим також підтримав факт, що голод і спричинені ним мільйони смертей були наслідком свідомих дій сталінського режиму в СРСР. Однак поки не всі країни ЄС підтримали резолюцію. Зокрема Швеція, яка є однією з провідних країн у галузі демократії та захисту прав людини, наразі не визнала геноцид. Українці у Швеції кажуть, в нордичній країні є велика потреба в інформуванні про події Голодомору-геноциду в Україні, адже більшість людей мало знають про це. Олександра Тершак-Ґуставссон живе у Швеції уже протягом 26 років. Сьогодні жінка є головою Української громади в одному з найбільших міст країни Ґетеборзі. Разом з громадою та іншими активними українцями у Швеції Олександра висвітлює тему Голодомору з 2008 року. З того часу організація проводить щорічні заходи присвячені пам'яті жертв голоду в Україні. Акцент таких подій на літературі про Голодомор, лекціях шведських професорів, розповідях свідків, спогади яких вдалось зафіксувати в книгах і фільмах. Особливо українці намагаються розповідати про Голодомор пересічним шведам. «Були роки, коли ми просто стояли у центрі міста та роздавали листівки з інформацією про Голодомор шведською мовою. На одній стороні буклета було розміщене коротке пояснення про події 1932-1933 років, а на іншій – посилання на статті та книги. Це була просвітницька робота на тому рівні, на якому ми могли її робити», – розповідає Олександра. Олександра Тершак-Ґуставссон спільно з Українською громадою в Ґетеборзі проводить захід присвячений пам’яті жертв Голодомору. Швеція, 2022 рік Уторік Тершак-Ґуставссон ініціювала звернення до шведського парламенту та уряду щодо визнання Голодомору 1932–1933 років геноцидом українського народу. Це клопотання підтримали десять українських організацій у Швеції. У зверненні українці зазначали дані про кількість жертв, наголосивши, що голод в Україні був вчинений радянською владою штучно, а не став наслідок природних умов. Олександра та її колеги приготували цей документ, опираючись на українські, шведські та інші міжнародні джерела. «У зверненні я особливо наголошувала на фактах загибелі від голоду дітей. Ті ж, кому вдалось вижити – стали сиротами. Вони були примусово вивезені до дитячих будинків, де радянська влада повністю стирала їхню ідентичність. Це та сама тактика, яку Росія застосовує сьогодні. Тому зараз, коли Україна бореться за своє виживання, так важливо, щоб Швеція визнала Голодомор геноцидом», – пояснює Олександра. Наразі відповіді від уряду чи парламенту українська діаспора не отримала. Скріншот з документа-звернення Української громади до влади Швеції щодо визнання Голодомору геноцидом Схожі звернення щодо Голодомору подають й самі шведські політики. Наприклад, цьогоріч політик від партії «Християнські демократи» Матіас Бенґтсон подав клопотання про визнання Голодомору в Україні геноцидом, а також – злочином проти українського народу й усього людства. Бенґтсон зазначив, що необхідно закликати колишні країни радянського союзу відкрити архіви, які стосуються Голодомору в Україні для подальшого ретельного розслідування. Також йдеться про встановлення дня пам’яті жертв штучного голоду в Україні. «Окрім Європарламенту, визнали Голодомор геноцидом, зокрема, США, Австралія, Канада, Литва та Польща. Настав час, щоб Риксдаг Швеції також зробив це. Враховуючи ситуацію, в якій зараз перебуває український народ, із загарбницькою війною на їхній землі, з тисячами свідчень про порушення міжнародних конвенцій, знущанням з мирного населення, примусовим утриманням українських дітей, які розлучаються з батьками та вивозяться з країни, і які будуть виховуватись в російських дитячих будинках чи російських родинах, а також систематичним руйнуванням інфраструктури – визнання того, що українці зазнали історично, разом з офіційним днем пам’яті, мало б велике значення», – йдеться у зверненні. Олександра розповідає, у перші роки роботи у Швеції щодо висвітлення трагедії 1932–1933 років, саме поняття «Голодомор» було зовсім незрозумілим для шведів. Тож українцям доводилося для пояснень використовувати шведські слова, які до кінця не передавали суть тих жахіть, які тоді відбувалися в Україні. «У шведській немає слова, яке б описувало ті звірства, які були вчинені під час Голодомору. Коли ми починали просвітницьку роботу, то люди не розуміли, що означає «Голодомор». Нам довелось вживати шведське слово, яке було найближчим за значенням та означало «брак їжі», «голод від браку їжі». Воно все ж не передавало того змісту, яке несе українське «Голодомор» – морити голодом, мучити. Зараз же у Швеції набагато частіше використовують оригінальну назву», – розповідає Олександра. Камілла Орхуела, професорка Ґетеборзького університету проводить лекцію на заході до Дня пам’яті жертв Голодомору. Швеція, 2022 року Протягом останніх років розуміння Голодомору серед шведів зросло, каже українка. Саме слово стає впізнаваним й шведи розуміють, про що йде мова. Все ж Олександра каже, що ще необхідно докласти багато зусиль, щоб шведське суспільство було добре поінформованим про наслідки організованого Сталіним штучного голоду в Україні у 1932–33 роках. Вона переконана, що саме освітні та культурні процеси дадуть можливість людям якнайбільше дізнатися про Голодомор. «У Швеції є велика потреба едукації про події Голодомору. Шведи мають небагато знань, а сама тема не є достатньо досліджена, тому й політики не йдуть на швидкі рішення», – пояснює вона. Захід присвячений Дню пам’яті жертв Голодомору, організований Українською громадою в Ґетеборзі, Швеція, 2022 рік Важливо говорити про Голодомор саме зі шведами, пояснює Олександра. Тому українці організовують публічні дискусії про події 1932–1933 років у Стокгольмі, також вони презентували книги про Голодомор англійською та шведською на одному з найбільших книжкових ярмарків Європи у Ґетеборзі, а до самих заходів залучають шведських професорів, які досліджують історію Голодомору. «Збиратись в невеликих приміщеннях, де прийде лише кілька шведів – не варіант. Потрібно охоплювати ширші авдиторії. Тож цього року ми організовуємо захід на тему Голодомору в міській бібліотеці Ґетеборга. Приготування до події ми розпочали ще з травня. Завдяки ресурсам і контактам, які має бібліотека, ми можемо вийти на широку авдиторії шведів», – каже Олександра. Книги про Голодомор представлені на одному з найбільших книжкових ярмарків Європи Bokmässan у Ґетеборзі. 2023 рік Зоряна Кікцьо очолює Українську жіночу організацію у Стокгольмі, яка працює уже 21 рік. З того часу члени спільноти, як один з напрямів, висвітлюють питання Голодомору. Вони організовують освітні події, лекції, демонстрації та навіть театральні вистави про події 1932–1933 років. Цього року організація запустила акцію передавання факела-свічки різними містами Швеції, який символізує пам’ять про жертв Голодомору. Естафета розпочалась на початку вересня і триватиме до кінця листопада. За цей час вогонь пам'яті проїде понад дванадцятьма містами Швеції, де є українські громади. В кожній з них під час отримання факела пройде захід присвячений Голодомору. Завершальна подія відбудеться у Стокгольмі, де будуть запрошені шведські політики, активісти, українські організації та всі, хто зацікавлений питанням Голодомору. Зоряна розповідає, що попри освітню роботу щодо подій 1932–1933, у Швеції питання визнання українського геноциду рухається повільно. Жінка пояснює, необхідно проводити постійну освітню та культурну роботу, щоб самі шведи детальніше вивчили, що таке Голодомор. Проводити навчання для шведів, словом, організовувати культурні та освітні проєкти – у Швеції на це є попит «За моїми спостереженнями, за понад двадцять останніх років питання Голодомору у Швеції рухається дуже повільно, проте прогрес є. Треба ще більше говорити, розповідати історії жертв цієї трагедії, проводити навчання для шведів, словом, організовувати культурні та освітні проєкти – у Швеції на це є попит», – каже Зоряна Кікцьо. Попри нешвидкий процес інформування і набуття знань про Голодомор, шведи все ж знають набагато більше про саму Україну, аніж навіть декілька років тому, розповідає Зоряна. Для них Україна більше не виглядає такою далекою. «На початку нашої діяльності, понад двадцять років тому, для того, щоб зробити якийсь захід, нам треба було провести декілька лекцій про те, що таке Українська жіноча організація, і що вона саме українська, а не російська. Бо в ті часи на українське одразу ставили клеймо «Russia». Зараз обізнаність про Україну набагато вища», – каже Зоряна. Необізнаності про Голодомор у західних країнах, зокрема у Швеції, не нова. Така проблема спровокована тим, що радянський союз до кінця 1980-х років приховував правду про події 1932-1933, пояснює Михайло Костів, дослідник Національного музею Голодомору-геноциду у Києві. Доступу до матеріалів науковці практично не мали, проте після проголошення незалежності України ситуація покращилась, пояснює Костів. Зокрема поступово полегшився доступ до архівних матеріалів. Тепер же українська архівна система є відкритою для дослідників з усього світу, тому й приваблює їх, особливо коли йдеться про документи періоду радянського союзу. «Історія України загалом маловідома для громадян країн заходу. Раніше деяким іноземцям було важко повірити в реальність подій 1932–1933 років. Це можна було помітити, скажімо, на екскурсіях — відвідувачі з-за кордону інколи сумнівалися в тому, що злочин, унаслідок якого було знищено мільйони осіб, можна було організувати. А зараз, коли фотографії з Бучі, Маріуполя, Бородянки, Ізюма й інших українських міст на всіх телеекранах, стає очевидно: країна, яка нищить українців зараз, цілком могла робити це й раніше», – наголошує дослідник. Музей ще не співпрацював зі шведськими науковцями, проте співробітники відкриті до спільних проєктів, як і з МЗС України, так і з зацікавленими організаціями за кордоном, каже Михайло Костів. Ми опублікували на сайті скановані листи інженера з ПАР Джері Бермана, який у період Голодомору працював у Станиці Луганській «У наших фахівців є значний досвід роботи з дітьми. Логічно, що ми могли б стати ланкою такого партнерського ланцюжка задля розробки та впровадження навчальних програм чи окремих освітніх занять про історію Голодомору», – пояснює він. Також працівники музею продовжують викладати у відкритий доступ матеріали, які можуть слугувати базою для міжнародних досліджень. «Ми опублікували на сайті скановані листи інженера з ПАР Джері Бермана, який у період Голодомору працював у Станиці Луганській на будівництві моста через річку Сіверський Донець і став свідком геноциду українців. Також у відкритому доступі є скан рукопису Лавра Нечипоренка «33-й рік». А найближчим часом ми плануємо презентувати друковане видання рукопису», – каже Костів. Зараз Музей співпрацює з українськими активістами у Швеції, зокрема з організацією Nordic Ukraine Forum у Стокгольмі. Музей передав спільноті літературу та матеріали про Голодомор для поширення у Швеції. А в бібліотеці міста Лінчепінг уже стартувала перша виставка за наданими музеєм матеріалами. Вона розповідає про паралелі між Голодомором та сучасним геноцидом. «Безперечно, для України важливо, щоб Швеція визнала Голодомор актом геноциду. Уроки 1932–1933 показують: якщо зло не засудити, вже через деякий час воно може «виринути» і вчиняти свої злочини у, здавалося б, безпечних і мирних досі країнах», – каже Михайло Костів. Дослідник вважає, що прогрес щодо визнання Швецією Голодомору геноцидом є, адже шведські політики вже не вперше порушують це питання. Він додає, ще однією призмою, через яку країнам Заходу, зокрема Швеції, буде цікаво дослідити Голодомор, є порушення прав людини, які сьогодні знову повторюються під час російської агресії в Україні. «Сталінський режим безжально потоптався по всьому людському, і людина стала абсолютно беззахисною перед таким тиском. Сучасна війна та геноцид в Україні стали можливими, зокрема, й через те, що злочини цього режиму не були засуджені на рівні з нацизмом», – пояснює дослідник. Костів вважає, аби історія Голодомору була більш відомою для широкого загалу, потрібні якісні фільми та книги. Також вагомим голосом подій Голодомору є самі українці, яких сьогодні у Швеції значно більше, ніж до 2022. «Зараз, коли у Швеції перебувають тисячі українців, це ще один шанс донести до громадян цієї країни важливі аспекти історії України, які дозволяють зрозуміти природу сучасної російсько-української війни», – каже Михайло Костів. 75 років тому, 8–10
березня 1946 року, у Львові відбувся
церковний
псевдособор, на якому оголосили про ліквідацію Української греко-католицької церкви шляхом її приєднання до Російської православної церкви. Далеко не всі греко-католики визнали цей собор легітимним. Відтак УГКЦ на тривалий час пішла в підпілля, ставши катакомбною церквою.
Більше про Львівський собор, його причини і
наслідки «Історичній Свободі» розповіла співробітниця Інституту історії
церкви Українського католицького університету Світлана Гуркіна. No media source currently available – Звідки йшла ініціатива щодо проведення собору, на якому й було ухвалене рішення про ліквідацію УГКЦ шляхом її приєднання до РПЦ? – Собор попервах не стояв у завданнях радянських органів держбезпеки, які вже в лютому 1945 року поставили собі за мету ліквідувати УГКЦ, яку вони – цитую – характеризували так: «Греко-католицька уніатська церква в тому вигляді, як вона існує в нинішній час, є чужою нам щодо впливу легальною резидентурою Ватикану і активно діючою українською націоналістичною організацією на нашій території». – Це що за документ? Сталін затвердив у березні 1945-го так звану «Інструкцію №58» – загальні плани боротьби проти Ватикану – Це План оперативних заходів Народного комісаріату державної безпеки УРСР стосовно УГКЦ. Цей план запропонували підполковник
Сергій
Даниленко-Карін – уповноважений у справах релігій, а також начальник Другого управління НКДБ УРСР полковник
Павло
Медведєв. Це Друге управління відповідало за релігійні справи. Адже в сталінській тоталітарній державі більшість релігійних питань вирішували органи держбезпеки. – Ініціатива йшла від київських співробітників держбезпеки, від львівських чи з Москви? Даниленко-Карін, досвідчений чекіст, мав досвід ліквідації УАПЦ в міжвоєнний період. Тепер його скерували вирішувати питання УГКЦ – Йосип
Сталін затвердив у березні 1945-го так звану «Інструкцію №58» – загальні плани боротьби проти Ватикану, де багато різних заходів передбачалося, серед яких перший розділ стосувався ліквідації УГКЦ. То можемо сказати так – з Москви через Київ. І до Львова були прислані з Києва співробітники спеціальні, а саме, підполковник Сергій Даниленко-Карін, досвідчений чекіст, який мав досвід ліквідації Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) в міжвоєнний період. Тепер його скерували вирішувати питання УГКЦ. – Усе-таки, як виникла ідея провести Львівський собор? Зганяли людей на збори, залякували священника, і мало не під дулами пістолетів кожен мав підписатися під заявою про перехід у православ’я – У липні 1945 року виникла ідея, що треба такий собор провести. До цього в НКДБ була ідея возз’єднувати окремі парафії. Робили це досить публічно. Зганяли людей на збори, залякували священника, і мало не під дулами пістолетів кожен мав підписатися під заявою про перехід у православ’я. Але дуже швидко від тієї ідеї – навертати в православ’я окремими громадами – відмовилися. Тому що це обурювало людей. У 1945 році на території Галичини йшов досить активний збройний опір зі сторони УПА, і органам радянської влади хотілося стабілізувати ситуацію. Використали методику, якою вже ліквідовували на території Російської імперії єпархії унійної Київської митрополії Ідея провести собор виникла вже в процесі підготовки «возз’єднання»: використати методику, якою вже ліквідовували на території Російської імперії єпархії унійної Київської митрополії. Справа в тому, що Галицька митрополія належить до традиції Берестейської унії 1596 року. У XVIII столітті вона опинилася на території габсбурзької Австрійської імперії. Натомість на території Російської імперії поступово були знищені всі унійні єпархії. І був такий собі митрополит Йосиф Семашко, який іще перед тим, як стати єпископом, запропонував цю ідею ніби «возз’єднання». І потім на так званому Полоцькому соборі у 1839 році пройшло це «возз’єднання». Очевидно, Даниленко-Карін, і не тільки він, наводили історичні довідки. Компромату назбирали майже на кожного. Навіть на отця Гавриїла Костельника було компромату більш ніж достатньо Ідея провести собор з метою легітимізувати це так зване «возз’єднання» виникла в середовищі ініціативної групи десь у липні 1945 року, коли вже почалася активна діяльність представників цієї групи на місцях. І тому саме на греко-католицьке духовенство був націлений головний удар. У згаданому лютневому плані НКДБ було розписано, що потрібно на місцях виявляти греко-католицьких священників, які хотіли б возз’єднатися з православною церквою, і водночас виявляти та збирати компромат на всіх тих, хто проти цього виступав. Компромату назбирали майже на кожного. Навіть на отця Гавриїла Костельника, який був обраний цілеспрямовано на голову цієї ініціативної групи «возз’єднання», було компромату більш ніж достатньо. Але вирішили, що він, як авторитетний священник, мав би впоратися з роллю «нового Семашка». І вони в ньому не помилилися. Президія «Львівського собору»: отці Антоній Пельвецький, Гавриїл Костельник, Михаїл Мельник (зліва направо) – Власне, а якою була роль отця Гавриїла Костельника, який головував на цьому
соборі? Якими були його мотиви? Адже він ані статків, ані кар’єри великої на цьому не зробив. – Була спеціальна розробка його ще у 1940–1941 роках. Тоді заарештували його наймолодшого сина. І це мало бути приводом, щоб він звернувся до органів держбезпеки. Тоді й починали з ним розмову, пропонували йому очолити цей рух на розрив із Ватиканом. Чому? Тому що він був відомим «восточником» – прихильником східного обряду, і відповідно мав певні конфлікти: його виключили з викладачів Львівської духовної семінарії й академії. Він залишився на парафії та викладав катехитику в гімназії. Костельник конфліктував, бо він був чоловіком досить амбітним. Саме на амбіціях і зіграли співробітники органів держбезпеки. Вони дуже детально проробляли, як говорити з тими чи іншими особами, враховуючи їхні інтереси і специфіку. Наприклад, в опублікованих документах з архіву СБУ є довідка-план, як говорити з митрополитом Андреєм Шептицьким, яку виконував Даниленко-Карін. Він приїхав до Львова в 1944 році, коли митрополит Андрей ще був живий, і мав із ним чимало бесід. І той же Даниленко-Карін знав про амбіції Костельника… А Костельник у грудні 1944 року в складі офіційної делегації УГКЦ відвідав Москву. І на включенні його кандидатури до складу цієї офіційної делегації наполягали представники радянської влади. Як випливає з розсекречених архівів, з 216 учасників дві третини, тобто 140 осіб, мали бути агенти НКДБ – Наскільки представницьким був Львівський собор? – Собор, з точки зору влади, мав би бути представницьким. Тому що на ньому були від кожного деканату по двоє осіб. Але знову ж таки, як випливає з розсекречених архівів, з 216 учасників дві третини, тобто 140 осіб, мали бути агенти НКДБ. І на кожного з них складалася довідка. Тож усе мало пройти без ексцесів. Але не вдалося все так зробити, тому що несподівано виступив отець Василь Лесюк і запропонував вважати собор попередньою нарадою, після якої кожен міг би порадитися зі своєю совістю і з парафіянами. Але його відразу зацитькали. Натомість отець Гавриїл Костельник зразу встав і почав проголошувати постанови цього так званого «собору»: розрив з Римом, ліквідація Берестейської унії 1596 року і «возз’єднання» з Російською православною церквою Московського патріархату. Делегація «Львівського собору» в Москві після його завершення: Гавриїл Костельник, Антоній Пельвецький, патріарх РПЦ Алексій I (Симанський), Михаїл Мельник (зліва направо) Дружина і теща не ходили на богослужіння до церкви свого чоловіка і зятя, і священник був змушений відкликати своє «возз’єднання», за що був репресований – Як реагувало духовенство і миряни? – Мирян старалися не втаємничувати в ці речі. Ті греко-католицькі священники, які дали згоду на приєднання до ініціативної групи, а потім дуже неохоче, але переходили в юрисдикцію московського патріарха – залишалися на своїх парафіях зі своїми парафіянами. Вони й далі правили так, як і раніше: використовували ті ж самі богослужебні книги, що й раніше. Тобто на місцях люди майже не помічали різниці. Мотивації були дуже різні: думали, що буде третя світова війна, що це тимчасово, що «ми рятуємо церкву, щоб сюди не прийшли чужі» Хоча були такі випадки, більше як винятки, коли тих «возз’єднаних» священників бойкотували найрідніші. Був такий випадок, що дружина і теща не ходили на богослужіння до церкви свого чоловіка і зятя, а натомість їздили за кілька кілометрів в сусіднє село на літургію до священника, який не «возз’єднався». Відтак цей бойкотований своїми найріднішими священник був змушений відкликати своє «возз’єднання», за що потім був заарештований і репресований. Так що, дуже по-різному, але загалом – старалися не афішувати. Мотивації були дуже різні: думали, що буде третя світова війна, що це тимчасово – мовляв, перші «совіти» були два роки, і ці так само довго не протривають. Була також мотивація, яку пропагував отець Гавриїл Костельник та інші члени ініціативної групи: «ми рятуємо церкву, щоб сюди не прийшли чужі», «щоб не закрили церкви». І це так само допомагало декому йти на компроміс зі своїм сумлінням. – А як у такому разі відбувалося становлення структури катакомбної УГКЦ? – Структура підпільної церкви формувалася так само в цей період, до 1950 року… – Чекайте! Ви ж кажете, що сприймали як формальність. – Це духовенство, яке «возз’єдналося». Але було так само багато арештованих. І на тих парафіях, де не стало священника, люди самі збиралися, або до них приїздили ті священники, яким влада заборонила відправляти службу. Тим священикам, які не «возз’єдналися», влада просто забороняла служити на парафіях. Їх виганяли і викидали з помешкання, де вони жили. Тому ті, хто не хотів переходити у православ’я, шукали якусь світську роботу. Багато хто переїздив до Львова, але потім вже неофіційно вони їздили по тих парафіях, де люди їх приймали: або до своїх верталися парафіян, або їздили на інші парафії, де не було священника. І таким чином потрошку формувалися ці структури катакомбної церкви. А вже в 1950-х роках повернулися до Львова і Станіславова раніше заслані єпископи. Хоча у Станіславові вже був підпільний єпископ у цей час. – А чому радянська влада, органи держбезпеки дозволяли всю цю підпільну діяльність? Чи у них сил не вистачало все контролювати? Після хрущовської кампанії антирелігійної багато хто з «підписаних» священників намагався повернутися назад – Знаємо з документів, що органи держбезпеки дуже добре знали структуру підпільної церкви. Тому що вони ще з 1945–1946 років мали свою агентуру, через яку довідувалися, що відбувається в церкві. Тобто слідкування ніколи не припинялося. Але підготовка нових священників, їхнє висвячення – ось це намагалися зберігати в більшій таємниці. І тому в 1980-х, як Михайло
Горбачов проголосив перебудову і гласність, вже почався рух за вихід із підпілля. – Переформулюю питання: наскільки органи держбезпеки контролювали катакомбну церкву і те, що в ній відбувалося? – Вони старалися контролювати. І навіть були спроби розколу Церкви. Один розкол старалися зробити по лінії «восточники – западники». Друга лінія розколу – ставлення до тих священників, які підписали православ’я, їх ще називали «возз’єднані». Але після хрущовської кампанії антирелігійної, коли закривали храми і переслідували за релігійні переконання, багато хто з тих «підписаних» священників намагався повернутися назад. І таку політику повернення назад, коли священник далі залишався на парафії, але ставав таємним греко-католицьким священником, підтримував підпільний греко-католицький єпископ Василь Величковський. Багатьом це не подобалося, і КДБ старалося, звичайно, по цьому незадоволенню провести розрив. Але бачимо вже з подальшого розвитку подій, коли Церква вже виходила з підпілля наприкінці 1980-х років, багато тих священників, які були православними, переходили в юрисдикцію митрополита УГКЦ Володимира Стернюка, і він їх приймав.Як було знищено діадему когтевран
Визнати геноцидом: як українська діаспора в Швеції розповідає про Голодомор 1932–1933 років
«Зараз, коли Україна бореться за своє виживання, так важливо, щоб Швеція визнала Голодомор геноцидом»
«У шведській мові немає слова, яке б описувало ті звірства»
«Питання Голодомору у Швеції рухається повільно, проте прогрес є»
«Відвідувачі з-за кордону інколи сумнівалися в тому, що злочин, унаслідок якого було знищено мільйони осіб, можна було організувати»
Музей Голодомору відкритий до спільних міжнародних проєктів
Листи з Донбасу 30-х років: що побачив інженер-іноземець на сході України під час Голодомору?
«Уроки 1932–1933: якщо зло не засудити, воно вчиняє нові злочини»
Собор «під омофором» НКДБ: як ліквідовували УГКЦ
Історична Свобода | Собор «під омофором» НКДБ: як ліквідовували УГКЦ