Хто належить до Північного Кавказу

Народи Північного Кавказу

Північний Кавказ – найбільш багатонаціональне район Росії. До його складу входять сім республік (це одне з його відмінностей від інших районів нашої країни). У двох з них проживають по два «титульних» народу (що дали свої назви республікам) – це Кабардино-Балкарія та Карачаєво-Черкесія; а в Дагестані налічується кілька десятків народів (тільки великих – чисельністю понад 200 тис. чоловік кожен – чотири: аварці, даргинці, кумики, лезгини).

Як складалася етнічна карта району?

Рівнини і передгір’я Північного Кавказу – територія, де за історичний період етнічний склад населення неодноразово змінювався.

Росіяни на Північному Кавказі з’явилися в низов’ях Дону і на Тереку в XVI ст., Після приєднання до Росії Астраханського ханства. Наприкінці XVIII в. Катерина II ліквідує Запорізьку Січ (відому вам за повістю М. В. Гоголя «Тарас Бульба») і переселяє запорізьких козаків на річку Кубань – так з’являється Кубанське козацьке військо. Трохи раніше козачі поселення виникають і на берегах Терека, де утворюється Терское козацьке військо (про життя якого в середині XIX в. Ви можете дізнатися з повісті Л. М. Толстого «Козаки»).

Правда, на Таманському півострові в X-ХП ст .. за часів Київської Русі, існувало руське князівство Тмутаракань.

Росія кілька десятиліть вела кавказькі війни, що закінчилися повним підпорядкуванням гірських народів лише в 1864 р І під час воєн, і особливо після них здійснювалися масові переселення кавказьких народів.

На Західному Кавказі проживають адигськие народи, більша частина яких свого часу не погодилася з вимогою російського уряду спуститися на рівнину (щоб бути під контролем у російської адміністрації) і переселилася до своїх одновірців-мусульман на територію тодішньої Оттоманської імперії. Чорноморське узбережжя і гори Західного Кавказу виявилися знелюднення, і їх в кінці XIX – початку XX в. заселяли переселенці з інших районів Російської імперії: росіяни, українці, греки, вірмени, естонці та інші. Ще більший потік переселенців (росіян і українців) прямував на рівнини Передкавказзя.

Під час Громадянської війни (1918-1921) гірські народи Кавказу, як правило, підтримували Червону Армію (оскільки їх традиційні супротивники – козаки – підтримували білогвардійців). Після розгрому білих в ряді передгірних районів землі були відібрані у козаків і віддані гірських народів; були утворені національні республіки.

Наступне загострення етнічних проблем довелося на 1943-1944 рр., Коли деякі народи Кавказу – карачаївці, балкарці, інгуші і чеченці, звинувачені в «пособництві ворогові», були виселені в східні райони СРСР (в основному в Казахстан). Вони отримали можливість повернутися назад лише в 1956-1957 рр., Але не всі землі їм були повернуті, що послужило основою нових конфліктів, що проявилися вже в 1990-х рр.

Які особливості культури народів Кавказу?

Планування і забудова населених пунктів на Кавказі часто диктується особливостями рельєфу. Земель, придатних для обробки, в горах дуже мало, і будувати на них вдома – неприпустиме марнотратство. Тому багато селища розташовані уступами на схилах, часом настільки крутих, що двором верхнього будинку є дах нижнього.

Дуже цікаві «баштові поселення», особливо поширені в гірській Інгушетії. Для оборони від ворогів навіть житлові будинки будувалися у формі невеликих кам’яних веж – укріплень.

Зовсім інша справа – рівнини Передкавказзя з великими родючими долинами, досить рідкісною річковою мережею. Селища тяжіють до долин річок. Тут їх називають станицями, проживають в них по кілька тисяч чоловік.

Особливість гірських районів Північного Кавказу – широкий розвиток народних художніх промислів: килимарства, художньої обробки металу, виробництва ювелірних виробів, різьблення по каменю і дереву та інших. Світовою популярністю користуються вироби майстрів аулу Унцукуль – предмети побуту (трубки, шкатулки, тростини і т. Д.) З кизилового дерева з тонкою рискою зі срібла, міді або мельхіору. Один з найбільших центрів народного мистецтва – селище Кубачи в Дагестані, майстри якого ще в VI ст. були відомі виготовленням кольчуг і зброї. З XVIII в. тут розвивається обробка металів: чорніння по сріблу, гравірування, філігрань і т. д.

Ще однією особливістю культури народів Кавказу є шанобливе ставлення до старших, до всіх людей похилого віку. Нікому навіть на думку не спаде відправляти безпорадного старого в будинок престарілих – такого роду заклади просто не потрібні в республіках Кавказу. У разі будь-яких конфліктів – між сім’ями, родами, селищами і навіть між народами – вирішувати їх призиваються найбільш шановані старійшини, і рішення ради старійшин беззаперечно усіма виконується. Дагестан за рівнем життя посідає одне з останніх місць серед регіонів – суб’єктів Російської Федерації. А за тривалістю життя – перше місце! Це ще одне свідчення того, що головні чинники здоров’я – спосіб життя і стосунки між людьми, а зовсім не обсяг споживаних благ.

Північний Кавказ – найбільш багатонаціональне з районів Росії. За історичний період етнічна карта району неодноразово змінювалася. Історичні «образи» і сучасні суперечності між народами приводили і приводять до конфліктів між ними, тому головна умова успішного розвитку району, та й просто нормального існування людей, – мирне вирішення конфліктів, дружні відносини між народами.

Скіфи - походження, розселення та побут. Велика Скіфія - утворення та занепад.

Скіфи - давній народ, який у VII - III ст. до н.е мешкав у Північному Причорномор’ї. Належали до іраномовних племен і за мовою були близькі до сарматів. На територію України прийшли зі степів Прикубання й Північного Кавказу. Скіфи – напівкочовий, войовничий народ, що у VII столітті до н.е. переселився на територію Північного Причорномор’я і заснував на цій території свою грандіозну державу – Велику Скіфію. Оскільки скіфи не мали власної писемності,то свідчення про них науковці черпають із записів іноземних істориків того часу, а також із великої кількості археологічних знахідок.

Походження та розселення скіфів

Назва «скіфи» - грецька. Греки називали скіфами всі племена, що проживали у Північному Причорномор’ї, відомо, що вони застосовували цю назву і по відношенню до печенізького народу, що оселився на цих територіях набагато пізніше. З грецької слово «скіф» перекладалося, як «похмурий, недоброзичливий», було близьким за значенням до слова «варвар», яким елліни послуговувалися для позначення багатьох народів.

Самі скіфи називали себе саками – від іранського слова «олень» або сколотами – етимологія цієї самоназви невідома. На території України скіфи з'явилися у першій половині VII ст. до н. е., перекочувавши зі степів Прикубання й Північного Кавказу.

Вчені досі сперечаються про те, яка ж територія була батьківщиною скіфського народу:

одні історики переконані, що скіфи прийшли сюди з Північного Ірану;
другі вважають, що вони вперше з’явилися в передгір'ях Алтаю;
треті – в Передній Азії;
четверті – в Середній Азії;
п'яті – в Північному Причорномор'ї, яке предки скіфів залишили в середині II тис. до н.е..

А скіфи вважали Північне Причорномор’я своєю одвічною батьківщиною. У них про це навіть був міф, який давньогрецький історик Геродот, що присвятив Скіфії одну з дев'ятьох книг своєї «Історії», наводить у власному трактуванні (приладивши імена та характери героїв скіфського міфу до подібних персонажів давньогрецької міфології).

Згідно з записаним Геродотом міфом, одного разу в незаселену степову землю завітав Геракл (у скіфському варіанті – Таргітай). Була зима, тому потерпаючи від вітру і морозу Геракл вирішив перечекати непогоду – він вкрився лев’ячою шкурою і міцно заснув. Коли герой прокинувся, то побачив, що його коней викрадено.

Довго шукав Геракл своїх коней по степу і врешті натрапив на глибоку темну печеру. У печері його зустріла дивна істота – наполовину жінку, наполовину змію. Змієнога жінка пообіцяла, що поверне Гераклу коней, якщо той вступить з нею до шлюбу. Герой погодився.

Від того шлюбу народилося троє синів – Лепоксай, Арпоксай і Калоксай. Згодом Геракл покинув степові землі та залишив свій лук і наказав змієногій дружині – коли сини стануть дорослим, той, хто зможе натягнути тятиву батькового лука, стане володарем цих земель.

Настав час випробування, і лише молодшому братові Калоксаю (Сонце-цар) вдалося впоратись зі зброєю Геракла. Він і став першим царем скіфів. Скіфи вважали, що всі вони походять від Калоксая, у жилах якого текла божественна кров Таргітая та змієногої діви, й одвічно живуть у степових землях. Тому всі інші народи скіфи вважали своїми рабами, які повинні сплачувати данину.

Перша згадка про скіфів з’являється у ассирійському джерелі, приблизно 674 року до н.е. В цей час, Ассирія страждала від нападів кочівників на чолі з царем Парпатуа, які прийшли в Закавказзя з північної країни Ішкуза. Існування країни Ішкудза не доведене, проте багато вчених вважають,що вона знаходилася в районі Північного Кавказу та Кубані.

Північний Кавказ довго залишався для скіфів надійним тилом, звідки вони черпали продукцію сільського господарства, кольорові метали, залізо, поповнення до війська. Точної причини переселення скіфів не виявлено, історики вважають, що військові набіги на Передню Азію призвели до вбивства скіфської верхівки лідійським царем Кіаксаром у VII столітті до н.е. і позбавлені вождів скіфи поступово перекочували до Північного Причорномор’я.

Слід зазначити, що прийшовши у степові землі сучасної України скіфи (навіть нещодавно позбавлені своїх вождів) доволі швидко витіснили кіммерійців, які довгий час панували на цих територіях. З того часу скіфи поступово розширювали підконтрольні їм землі в західному напрямку. У VI столітті до н.е. вони перемістили центр скіфського союзу у Нижнє Подніпров’я. У тому ж столітті утворилась могутня Велика Скіфія – за Геродотом вона сягала від Дунаю до Дону і на таку саму відстань на північ від Чорного моря.

Велика Скіфія

Скіфське суспільство ділилося на класи. Видатний грецький історик Геродот виділяв:

власне скіфів (скіфів-кочівників), які населяли степові райони на схід від Дніпра;
царських скіфів, що кочували по Приазов'ю та степовому Криму;
осілих скіфів-орачів, які мешкали в лісостеповій зоні Правобережжя;
осілих скіфів-землеробів, які розташувалися на Лівобережжі Дніпра.

Панівне положення в суспільстві посідали царські скіфи, які розглядали інші племена й етноси Скіфії як рабів, які були змушені постійно сплачувати їм данину.

Цікаво, що захоплюючи нові землі, скіфи не знищували місцеве населення повністю. Вони змушували його до сплати данини, а також органічно вливались до інших етносів. Так, у близьких до грецьких полісів територіях скіфських володінь проживали скіфи-калліпіди – змішане скіфсько-грецьке населення. Можливо, воно включало до себе і залишки кіммерійців та інших народів.

Перші спроби об'єднання скіфських племен датуються VI ст. до н. е. Вперше вони об'єдналися під час вторгнення величезного перського війська на чолі з царем Дарієм. Перси змушені були відступити.

На початку своєї історії скіфи здійснили ряд завойовницьких походів (679-585 рр. до н. е): через Кавказ вони атакували Передню Азію, де зруйнували столицю Ассирії Ніневію, захопили території Мідії, Сирії, Палестини, взяли викуп з Єгипту, вторглися в Індію.

На зламі V-IV ст. до н. е. поряд із залишками родових відносин у скіфів розвивалося рабовласництво і склалася перша на території України (Північне Причорномор'я) держава - Велика Скіфія, яка була монархічною за формою правління.

Держава була насамперед військовою організацією: воїнами були всі дорослі чоловіки і більшість жінок. Верхівку скіфського суспільства становила могутня військова скіфська знать на чолі з царями. До скіфської знаті належали військові вожді, царські дружинники. Основну частину дорослого населення складали воїни, а також хлібороби або скотарі – рядові общинники. Були у скіфів і раби.

Цар мав значну владу:він очолював військо, був верховним суддею; невиконання наказу царя каралося смертю. Але його влада не була абсолютною: найважливіші справи обговорювалися. на народних зборах, які дістали назву «Рада скіфів». Це був демократичний орган, на засіданнях якого іноді вирішували навіть долю царів.

Найвищого піднесення Велика Скіфія досягла в IV ст. до н. е. за часів царя Атея. Він підкорив своїй владі всі скіфські землі від Дунаю до Дону. Тоді скіфи вели жваву торгівлю з грецькими колоніями – Ольвією, Херсонесом, Тірою, Пантікапеєм, а також з Македонією, Істрією, римськими провінціями. Держава стала централізованою, було започатковано карбування скіфської монети.

У IV ст. до н. е. скіфи вели боротьбу з могутньою Македонією за вплив на Балканах і в південно-західному Причорномор'ї. У вирішальній битві в 339 р. до н. е. скіфи зазнали поразки. У жорстокому бою загинув і Атей, якому на той час виповнилося близько 90 років.

Після цього скіфська держава почала занепадати, і в III ст. до н. е. Велика Скіфія припинила своє існування. Скіфи відійшли на південь і створили Малу Скіфію зі столицею в Неаполі Скіфському (поблизу сучасного Сімферополя). У II ст. до н. е. скіфи були остаточно розгромлені сарматами, готами та іншими племенами.

Деякі вчені вважають, що занепад скіфів був пов'язаний з декількома причинами:

Втратою власної ідентичності через тісні контакти з іншими народами;
Ослабленням скіфського війська з причини скорочення чисельності народу, представники якого стали поступово розчинятися у сусідніх етносах;
Генетичним виродженням етносу – втратою скіфськими чоловіками здатності до відтворення роду через постійне перебування в сідлі.

Отож, вчені дотримуються думки, що такий багато чисельний народ, як скіфи не міг повністю зникнути. Скоріш за все скіфи розчинилися у інших племенах, у тому числі й слов’янських і частково стали прабатьками багатьох сучасних народів.

Побут скіфів

«Да, скифы – мы! Да, азиаты – мы, С раскосыми и жадными очами!» - пише Олександр Блок у своїй поезії «Скіфи». Одна сучасні вчені не погодяться з думкою відомого поета. Адже археологічні знахідки й перекази сучасників підтверджують, що скіфи аж ніяк не були азіатами. На давніх артефактах їх зображено як блакитнооких, світло- або рудоволосих людей з пишними бородами.

Спочатку, як і кіммерійці, скіфи були кочовиками, та згодом вони перетворилися на напівкочовий народ: займалися і кочовим скотарством, і осілим землеробством. Скіфи розводили коней, що славились своєю красою та витривалістю, кіз, волів, овець, але ніколи не вирощували свиней і свинини також не вживали через те, що в кочових умовах виростити свиню просто неможливо. Поголів'я худоби визначало майнове становище скіфів.

Високого розвитку у скіфів досягли промисли та ремесла. Вони чудово обробляли шкіри, виготовляли посуд на гончарному крузі, досягли успіхів у обробці чорних та кольорових металів. У скіфів існували майстерні: збройові, ковальські, деревообробні. Окремим видом ремесла стала найважливіша його галузь – обробка заліза.

Побут у великій мірі залежав від напівкочового способу життя. Геродот розповідає, що скіфи ніколи не милися. Натомість скіфські жінки натирали своє тіло польовими травами та маслом і залишали цей розчин на ніч на шкірі, а зранку стирали його й ставали чистими і прекрасно пахли.

Своєрідними житлами на колесах були кибитки на 4 або 6 колесах, у яких переїжджали жінки та діти, зберігалося майно скіфів. Життя чоловіків із дитинства було пов'язано з конем. Одяг, оздоблений вишивкою, був зручно пристосований до верхової їзди.

Степове життя накладало відбиток на раціон скіфів – основними продуктами харчування у них було м'ясо та кобиляче молоко. Через брак деревини у скіфів склалася особлива технологія приготування м’яса на вогнищі: м’язи забитої тварини відділяли від кісток, які надалі використовувалися як дрова, а м'ясо складали в казан або в очищений шлунок тварини і так варили. Геродот назвав це «бик готував сам себе».

З кобилячого молока скіфи готували різні кисломолочні продукти. В тому числі масло та сир. Доїнням кобил та приготуванням молочних продуктів займалися раби – полонені, яких після захоплення осліплювали.

Скіфи вели активний обмін та торгівлю з сусідніми народами – продавали їм продукти скотарства, молоко та м'ясо, натомість отримуючи хліб, вино, олію та інші добуті землеробами товари.

Скіфські багатії часто замовляли у грецьких майстрів прикраси та дорогоцінний посуд. В античних містах-державах Північного Причорномор'я існували ювелірні майстерні, що виконували замовлення багатих скіфів. Чудові твори ювелірного мистецтва накопичувалися в усипальницях знаті, що за своїми розмірами та багатством не мали рівних серед інших представників знаті Східної Європи.

Розвинута матеріальна культура скіфів увібрала в себе досягнення місцевих племен, передових цивілізацій Сходу, Греції та пізніше Риму. У свою чергу Скіфія істотно вплинула на економіку, суспільний устрій, матеріальну культуру населення лісостепової України.

Військова справа – основа скіфського життя

Основою скіфського життя завжди залишалася війна. Скіфи були грізними воїнами та розбійниками, що наводили жах на всі довколишні народи. Навіть у Біблії знаходимо згадку про скіфську жорстокість:

«Ось іде народ із північної країни… держить лук і короткий спис, жорстокий він! Вони не зжаляться! Голос їх реве, як море, скачуть на конях, вишикувалися, як одна людина… народ здалеку… народ давній… мови якого ти не знаєш… сагайдак його, як відкрита домовина, всі вони люди хоробрі… він зжере жниво і хліб твій, знищить синів і дочок твоїх, зжере овець та корів твоїх, зжере виноград твій і смокви твої і зруйнує мечем міста твої, не які надію маєш».

З самого дитинства скіфські діти починали їздити верхи і вчилися мистецтву бою на коні. Це вміння було визначною перевагою скіфів на полі бою, адже надавало їм швидкості та значного простору для обзору, нанесення ударів.

Основу скіфського війська становила легкоозброєна піхота. Але головною ударною силою були загони важко озброєних вершників, захищених панцирами, шоломами та щитами. Скіфи були чудовими лучниками, майстерно володіли коротким мечем. Цікаво, що до війська скіфів входили і жіночі загони.

На перше місце у скіфському суспільстві ставала військова доблесть. Якщо воїнові не вдалося вбити ворога в бою і принести його голову вождеві, то він не мав права брати участь у поділі здобичі.

Кожного року племінна верхівка влаштовувала велике свято,на яке запрошували тільки воїнів, що вбили ворога у бою. Під час цих церемоній скіфи, що вбили найбільше воїнів, отримували відразу два келихи з вином, купленим у греків (купувати вино мали право тільки можновладні представники племені). Натомість скіфи-невдахи, які не принесли вождеві жодної відрубаної голови, хоч і мали бути присутні на святі, брати участі в ньому не могли. Їм доводилося сидіти осторонь і спостерігати.

Проте любителями випивки скіфи не були. Існує навіть переказ про скіфського царя, який відплатив життям за те, що відхрестився від рідних звичаїв і таємно брав участь у грецьких вакханаліях на честь бога Діоніса.

Натомість, скіфи полюбляли коноплі. Вони накривалися шкурою і кидали насіння цієї рослини на розпечене каміння. За свідченнями Геродота, диму в такій палатці було доволі багато, а скіфи «безумствували і сміялися як діти». Археологи часто знаходять мішечки з насінням конопель у скіфських похованнях.

У відношенні до ворогів скіфи не мали жалю. Грецький історик Геродот розповідає, що у скіфському суспільстві була поширена мода на:

Вироби з людської шкіри – рушника, рукавиці, колчани для стріл, куртки. Деякі скіфи повністю здирали з мертвого ворога шкіру, налягали її на дерев’яний каркас і возили таку ляльку з собою;
Часі з людських черепів, котрі скіфи обрізали, вичищали, висушували, обтягували шкірою і використовували для пиття.

До речі, чаші виготовляли не тільки з черепів ворогів, а й з черепів родичів. Якщо скіф посвариться з родичем, розповідає Геродот, то звичним було викликати його на поєдинок і той, хто перемагав, виготовляв з голови переможеного чашу і ставив разом з іншими. Такими чашами з черепів родичів прийнято було хвалитися перед гістьми – адже скіфи вважали подібний «трофей» ознакою військової доблесті та сили волі.

Слава про грізну військову міць скіфів випереджала їх, тому сусідні народи з легкістю погоджувались сплачувати їм данину та мати договірні відносини. Існують згадки про те, що роль поліції у грецьких містах-полісах часто діставалася скіфам. Історики схильні вважати, що це були воїни з нижчого класу або воїни-раби, що живучи у войовничому суспільстві все одно переймали військові вміння скіфів.

Вірування та релігія. Скіфські звичаї поховання

Скіфи вірили у декількох богів, пов’язаних з силами природи. Незважаючи на те, що суспільство скіфів було патріархальним, на чолі пантеону кочівників стояла богиня-жінка Табіта. Нижче за неї розташовувались бог-батько Папай, аналог грецького Зевса, та його дружина – вже згадувана змієнога богиня землі. Також були інші божества, що відповідали за різні сфери життя скіфів – бог війни, бог коней та інші.

У лікуваннях хвороб прості члени суспільства покладалися на народні методи – трави та замовлянні. Якщо ж хвороба застала можновладну людину, вважалося, що хтось із племені дав неправдиву клятву перед богами. Вилікувати вождя можна, якщо вбити того, хто винний перед богами. Існував алгоритм дій при хворобі вождя або скіфського царя:

Для пошуку винуватого викликали жерців Табіти. Вони проводили спеціальний ритуал і вказували на того, хто збрехав богам;
Якщо він не визнавав вини, то запрошували других жерців, що проводили той самий ритуал;
Якщо нові жерці вказували на ту саму людину, що і перші, то її вбивали. А якщо ні – кликали третю «бригаду лікарів»;
Рішення третіх жерців було остаточним;
Але якщо вказана людина визнала свою вину з першого разу, її вбили, а вождь не видужав; або якщо треті жерці вказали не на ту людину, що і перші – на перших чекала смерть. Їх саджали на віз з хмизом, запряжений волами, підпалювали хмиз і відпускали волів. Синів брехливих жерців також вбивали – приклад кровної помсти у скіфів, а дочок не чіпали.

Такою була медицина скіфів, побудована на вірі у сили природи та пророцтва.

У «Історії» Геродота найбільше відомостей про бога війни, ім’я якого залишається невідомим. Його репрезентував меч. З великої гори хмизу (150 возів – за Геродотом), до якої встромляли древній залізний меч – акінак, богові війни зводили вівтар. Перед цим вівтарем скіфи приносили богові жертви – тварин та людей. За скіфським звичаєм, кожного сотого полоненого мали принести в жертву богу війни.

Вірування скіфів про загробний світ відображено на найціннішій археологічній знахідці XX століття – золотій пекторалі. Золота пектораль – це масивна нашийна прикраса з золота, що належала скіфському цареві. На ній зображено людський світі підземний, котрий населяють міфічні істоти.

За скіфськими віруваннями, після смерті людина відправляється в підземний загробний світ, де буду жити стільки ж, скільки жила на цьому світі, а потім знову відродиться. Саме цьому віруванню приписують те, що в могилах підлітків або немовлят дуже мало їжі та предметів, які скіфи вкладали у поховання для покористовування померлим на тому світі.

Отож, після смерті покійника обмазували запашними травами, клали на віз і 40 днів возили по друзях та родичах і тільки згодом ховали у заздалегідь приготованому кургані. По смерті скіфського царя його тіло також возили по всіх скіфських землях,а скіфи горювали і завдавали собі фізичних страждань – різали вуха, руки тощо.

Якщо помирав скіфський чоловік, разом з ним обов’язково ховали його дружину і коня. Коли ж він займав високе положення у племені, то в загробний світ разом з померлим відправляли ще й кухаря, слуг та інших. По смерті царя виконували особливий ритуал: вбивали 50 кращих коней і 50 найкрасивіших юнаків. Юнаків кріпили до коней в положенні сидячи, цих півтораста мертвих вершників встановлювали навколо кургану загиблого монарха.

Крім найближчих людей до загробного світу зі скіфом відправляли цінні речі – запаси провіанту, шикарно оздоблені сідла, зброю, золотий посуд, замовлений у кращих іноземних майстрів, прикраси та інше. Існує здогадка, що скіфи мали спеціальне місце для поховання царів – долину Герри. Вважається, що у Геррах знаходяться незчисленні скарби скіфського золота. Однак знайти долину царів досі не вдалося, що викликало найбільш тривалу золоту лихоманку в історії людства. Вона продовжується і до сьогодні.

Зате археологам вдалося знайти сотні інших скіфських курганів. Через особливу технологію будівництва, яку викликав страх пограбування, а також можливе використання курганів скіфами для орієнтування в степу, помітити розташування деяких скіфських поховань можна неозброєним оком навіть сьогодні – через дві з половиною тисячі років після зникнення цього великого народу.

Серед найвідоміших скіфських курганів – Товста Могила на Дніпропетровщині (тут знайдено відому золоту пектораль), Солоха біля с. Велика Знаменка на території Запорізької області (тут знайдено золотий гребінь), Чортомлик – недалеко від м. Нікополя Дніпропетровської області (тут знайдено зброю).

Скіфи – славний войовничий народ, про який навіть у наш час ходять численні легенди, навіть не зважаючи на відсутність у них власної писемності. Вони були впливовою силою Античності, мали цікаву історію та звичаї, могли шокувати своїми войовничими поглядами на життя та побут навіть сучасників і в той же вважались справедливими та розсудливими людьми. Таємниче зникнення скіфського етносу наводить на думку, що можливо багато сучасних народів бере своє коріння у тому числі і від цих войовничих кочівників.