У якому році зявився Бернард

БЕРНАРД ШОУ - Життя і творчість письменника

На межі XIX—XX століть у світовій драмі почали з’являтися нові типи драматичних конфліктів. Принципово новим у розвитку театру було те, що ідеї, а не особисті взаємини героїв стали головними, активними й драматичними учасниками сценічної дії. Саме Б. Шоу (Нобелівська премія — 1925року) разом із Г. Ібсеном і А. Чеховим був «батьком» гостро соціальної, інтелектуальної драми, «драми ідей». Продовжуючи на новій основі традиції ібсенівського театру, Б. Шоу створив неповторно своєрідну драматургічну систему.

Народився Б. Шоу 1856 року в Дубліні. Бунтівний характер юнака повставав проти мертвої і сухої системи шкільного навчання. За його словами, він «утік із класичної школи» саме тоді, коли йому «загрожували заняття Гомером». У 1871 році п’ятнадцятирічний Шоу починає працювати клерком. У 1876 році він переїздить до Англії. Але саме Ірландія, де всі соціальні, національні й релігійні суперечності епохи виявлялися особливо гостро, сформувала характер Шоу — одночасно бурхливий і глузливо-спокійний, такий, що поєднував жагу справедливості й уїдливий скептицизм.

Наприкінці 70-х років Б. Шоу остаточно обирає шлях професійного літератора. Спочатку він створює романи, які цікаві насамперед із точки зору формування драматургічного методу Шоу. Стислі описи ситуацій, що нагадують сценічні ремарки, яскравий, часто насичений парадоксами діалог — усе це віщує у романісті майбутнього драматурга.

У 80-ті роки Бернард Шоу працює літературним рецензентом, театральним оглядачем і музичним критиком у кількох газетах і журналах. Блискучі й оригінальні за викладом думок і парадоксальні за формою статті, підписані буквами G.B.S., привертають увагу публіки.

Саме в цей час сформувалися і соціальні погляди Б. Шоу. У 80-ті роки він брав активну участь у діяльності Фабіанського товариства — соціал-реформістської організації, назва якої походить від імені римського полководця Фабія Кунктатора, який завдав вирішального удару карфагенському вождю Ганнібалу саме тому, що перед цим довго вичікував і не поспішав. Такої ж вичікувальної тактики щодо капіталізму й пропонували дотримуватися фабіанці. Вони вважали, що соціалізм можна побудувати шляхом поступових реформ, а не соціальних революцій.

Боротьба за нове суспільство була для Шоу невіддільною від боротьби за таку драму, яка могла б поставити перед глядачем нагальні питання сучасності. Нічого подібного на англійській сцені того часу не було: за винятком традиційних шекспірівських вистав, у репертуарі театрів переважали мелодраматичні та псевдоісторичні п’єси.

Б. Шоу почав створення нової драматургічної системи з пропаганди творчості Г. Ібсена. У 1891 році побачила світ книга Шоу «Квінтесенція їбсенізму». Головну мету «ібсенізму» Шоу вбачає у викритті буржуазної моралі, в руйнуванні фальшивих ідеалів. Новаторство Ібсена в галузі драми виявляється, на думку Шоу, в наявності гострих конфліктів і розумних, тонких дискусій. Дискусія стає невід’ємною частиною сучасної драми.

У 1885 році Шоу створює свою першу п’єсу «Дома удівця», з якої почалася «нова драма» в Англії. Потім з’явилися «Волокита» (1893) і «Професія місіс Воррен» (1893—1894),— всі вони ввійшли до циклу «Неприємних п’єс». У передмові до збірки «Неприємних п’єс» Шоу писав, що глядач «стикається в них із жахливими і потворними виявами суспільного устрою Англії».

Різкий викривальний пафос вирізняє найвизначнішу п’єсу циклу — комедію «Професія місіс Воррен», злу сатиру на вікторіанську Англію. Як і Ібсен, Шоу виявляє глибоку невідповідність між видимістю й сутністю, зовнішньою респектабельністю і внутрішнім убозтвом своїх героїв. Загострюючи сценічну ситуацію до гротеску, він робить головною героїнею повію, яка зібрала капітал, займаючись своїм ганебним ремеслом. Намагаючись виправдати себе перед донькою, вихованою в абсолютному незнанні джерела родинних прибутків, місіс Воррен малює їй страшну картину злиденного існування своєї сім’ї, що й підштовхнуло її до заняття проституцією. Але, як зізнається вона доньці, залишити свій прибутковий «промисел» і знехтувати законами суспільства, які виправдовують будь-які засоби досягнення багатства, місіс Воррен не може, тому що «любить наживати гроші». Шоу зображує місіс Воррен і як жертву несправедливого устрою суспільства, заснованого на безжальному пригніченні й експлуатації людини, і як його втілення, символ.

При побудові п’єси Шоу керувався принципом ретроспективно-аналітичної композиції: в цьому відчувається значний вплив Ібсена. Пружина дії — поступове «пізнавання» правди, викриття минулого місіс Воррен. У фіналі п’єси конфлікт розв’язується після гострої дискусії між місіс Воррен та її донькою Віві, образ якої є першою спробою створення позитивного героя у творчості драматурга.

Такими ж гостросатиричними були й п’єси наступного циклу — «П’єс приємних»: «Зброя і людина» (1894), «Кандида» (1894), «Обранець долі» (1895), «Поживемо — побачимо» (1895— 1896). «П’єси приємні», за словами драматурга, «менш торкаються злочинів суспільства», висвітлюючи в основному «його романтичні помилки та боротьбу окремих осіб із цими помилками».

У 1901 році Шоу опублікував новий цикл «П’єси для пуритан». Пояснюючи в передмові смисл загального заголовка, Шоу підкреслював, що він не ханжа й не боїться зображення почуттів, але він проти зведення усіх дій героїв лише до любовних мотивів. Якщо йти за цим принципом, стверджує драматург, «ніхто не може бути хоробрим, чи добрим, чи великодушним, якщо він ні в кого не закоханий».

П’єса «Дім, де розбиваються серця» (1913—1917), закінчена наприкінці Першої світової війни, відкрила новий період творчості Шоу. Відповідальність за трагічні події сучасності Шоу поклав на англійську інтелігенцію, яка віддала долю Європи «під владу підступного невігластва і бездушної сили». На підтвердження цієї думки наприкінці п’єси виникає символічний образ корабля, що збився з курсу і пливе в невідомість з капітаном, який покинув свій капітанський місток, і командою, що байдуже очікує на страшну катастрофу.

У підзаголовку Б. Шоу називає свою п’єсу «фантазією в російській манері на англійські теми», вказуючи, що зразками для нього були п’єси Л. М. Толстого і А. Д. Чехова. Шоу має намір по-чехівськи досліджувати душі, «розбиті серця» мешканців загального Дому, які бездумно витрачають культурні багатства нації.

У п’єсі «Дім, де розбиваються серця» реалізм Шоу набуває нових рис. Драматург звертається до символіки, філософської алегорії, фантастики, політичного гротеску. У подальшому парадоксальність гротескових ситуацій і фантастичність художніх образів стають невід’ємною рисою його драматургії, особливо яскраво виявляючись у так званих політичних екстраваганціях. Вони мають проблемний зміст і служать сатиричній меті, відкриваючи читачеві чи глядачеві очі на істинний стан справ у сучасному політичному житті.

В одній із таких п’єс — «Візочку з яблуками» (1929) — Шоу у гротескно-ексцентричній формі розкриває важливі особливості суспільно-політичної ситуації в Англії першої третини XX століття. У центрі п’єси — дискусія про політичну владу, яку провадять король Магнус і його кабінет міністрів. Демократично обрані міністри обстоюють конституційний принцип правління у країні, король — принцип нічим не обмеженої самодержавної влади. Гостро сатирична, пародійна дискусія дає змогу Шоу висловити своє ставлення до державних інститутів влади, демократії і парламентаризму, показати, хто ж насправді керує країною.

Істинна сутність державного конфлікту не стільки у протистоянні самодержавства та викритої Шоу демократії, скільки — «їх обох і плутократії». Плутократія, писав Шоу в передмові до п’єси, «зруйнувавши королівську силу під приводом захисту демократії, купила і знищила саму демократію». І король, і міністри не більше ніж маріонетки в політичній грі. «Король — це ідеал, створений купкою шахраїв, щоб зручніше було керувати країною, користуючись королем, як маріонеткою»,— виголошує король Магнус.

Шоу широко використовує в цій п’єсі прийоми гротеску та парадокса. За допомогою алогічних, парадоксальних ситуацій він показує штучність, потворність сучасної йому англійської держави та суспільства. У парадоксальну, але реалістичну за своїми витоками манеру Шоу починає потужним струменем вриватися фантастика, яка стає природним прийомом художнього втілення дійсності письменником-сатириком (наприклад, у п’єсі «Гірко, але правда» (1931)). Парадокси служать дуже серйозній меті: вони щохвилини примушують думку читача працювати, викликають почуття сумніву і недовіри до усього банального, загальноприйнятого, дотепно викривають стереотипи мислення і соціального життя, провокують читача до полеміки.

Драматичний конфлікт виявляється в Шоу гострим зіткненням фальшивих уявлень про життя, вигаданих ідеалів, створених суспільством для приховування правди, із справжнім розумінням життя. Такий конфлікт реалізується в напруженій ідейній суперечці, драматичній дискусії, яка перемежовується з дією. Обговоренню підлягало все — проблеми, характери та вчинки дійових осіб. Перший акт у драмах Шоу — це найчастіше підготовка до диспуту, який розгоряється на повну силу й досягає кульмінації у другій чи третій дії. Дискусії, які ведуться у драмах, збагачуються новими доказами в передмовах — Шоу присвячує цілі сторінки аналізу нових наукових відкриттів, обговорює важливі гіпотези.

Такий прийом — своєрідний заклик до того, щоб люди вчилися науково аналізувати відносини в суспільстві, стосунки в родині, проблеми виховання, освіти й навіть медицини.

Відмову від традиційної художньої і сценічної достовірності заради широкої філософської дискусії в пізній драматургії Шоу високо оцінив Б. Брехт, який назвав англійського драматурга «творцем інтелектуального театру XX століття».

Серед творів, написаних Б. Шоу до Першої світової війни, найширшої популярності набула комедія «Пігмаліон» (1912). Вихідною точкою для драматурга був античний міф про скульптора Пігмаліона, який створив статую морської богині Галатеї. Вражений красою власного витвору, Пігмаліон ублагав богиню кохання Афродіту вдихнути в Галатею живу душу. Статуя ожила і, перетворившись на прекрасну жінку, стала дружиною скульптора.

Б. Шоу запропонував сучасний варіант прадавнього міфу: в центрі уваги письменника не всесильне кохання, а проблеми багатства особистості й можливості реалізації духовного й інтелектуального потенціалу людини.

Крім того, порівняно з міфологічною історією, взаємини сучасних Пігмаліона та Галатеї такі заплутані й дивні, що мимоволі виникає питання: а чи не є вибір назви ще одним парадоксом Шоу? «Хто є хто» в дуеті головних героїв? Пігмаліон насправді створив свою Галатею, а Хіггінс лише «шліфує» особистість, яка поступово змінюється сама й змінює свого «перетворювача».

Професор фонетики Хіггінс, який у драмі Шоу виступає своєрідним Пігмаліоном, укладає парі з полковником Пікерінгом, що він проведе науковий експеримент — за кілька місяців навчить вуличну торговку квітами Елізу Дулітл правильній вимові і зробить так, щоб «її з успіхом могли прийняти за герцогиню». Експеримент Хіггінса дає блискучі результати. Еліза, яка знала лише лихо й злидні, в атмосфері поваги до її особистості виявляє надзвичайні здібності, розум, талант і почуття внутрішньої гідності. «Перетворення» Елізи, на думку Шоу, покликане заперечити думку про те, що соціальні бар’єри нездоланні: насправді вони лише заважають людям реалізувати закладені в них можливості. Шоу безмежно вірить у культуру, знання, які, за словами «прозрілого» Хіггінса, «знищують прірву, що відділяє клас від класу і душу від душі».

Хіггінс веде Елізу в аристократичне суспільство, і вона затьмарює світських дам не лише красою. Пігмаліон-Хіггінс, торкнувшись своїм різцем до цієї Галатеї, розбуркав приспані в ній духовні й інтелектуальні сили, і його витвір виявився вищим і кращим за нього самого.

Тут виникає характерна для драматурга тема бідності як сили, яка гальмує інтелектуальний розвиток людини. Із цією ідеєю пов’язаний справжній демократичний пафос п’єси Шоу. Народ в уявленні письменника — неопрацьований, але цінний матеріал, коштовний мармур, в якому закладені можливості перетворення на величний «твір мистецтва».

Утім, «науковий» експеримент Пігмаліона-Хіггінса суперечить моральній відповідальності перед Елізою, долею якої він так безвідповідально скористався. Хіггінс порівнює свою роль із роллю Творця. Але для Шоу наслідувати дії Творця ще недостатньо. Він вважає, що творча діяльність людини повинна підпорядковуватися більш високій меті, ніж проста гра з життям. Фонетичний експеримент Хіггінса відбувається за принципом «людина для фонетики», а не «фонетика для людини». Еліза певний час є для нього, лише дослідним матеріалом, і її внутрішній світ його ніяк не цікавить. Він не замислюється над тим, якою буде подальша доля його «Галатеї» і що їй робити з її розумом і красою у світі, де для неї немає місця.

Що ж робити з Елізою? Це питання постає не лише перед Хіггінсом, але й перед самим автором «Пігмаліона». Звичайно, можна знову повернути її в безодню злиднів і примусити продавати квіти, можна, нарешті, віддати її заміж за кого-небудь. Утім, «Пігмаліон» не розважальна драма, і Шоу лише кепкує над своїм глядачем, натякаючи на можливість традиційної «щасливої розв’язки». Щоправда, в атмосфері комедії витають натяки на почуття кохання, що зароджується, хоча й не зовсім усвідомлено. Але Шоу не мав наміру завершувати свою п’єсу шлюбом «Пігмаліона» і «Галатеї». Одружитися з Хіггінсом, із Фредді чи з вельможним герцогом — мало для його героїні, справжнє покликання якої бути вільною людиною.

Жанр п’єси-дискусії надає характеру пристрасної полеміки висловлюванням і вчинкам персонажів «Пігмаліона».

«Професія місіс Воррен», «»Пігмаліон» (1913), «Дім, де розбиваються серця» (1913—1917), «Візочок з яблуками» та ін.

1. Аникст А. А. Теория драмы на Западе во второй половине XIX века.— М., 1988.;

2. Балашов П. С. Художественный мир Б. Шоу.— М., 1982.;

3. Зингерман Б. И. Очерки истории дамы XX века.— М., 1979.;

4. Шоу Б. О драме и театре.— М., 1963.;

5. Образцова А. Г. Драматургический метод Бернарда Шоу.— М, 1965.;

6. Гражданская З. Т. Б. Шоу. Очерк жизни и творчества.— М., 1979.;

7. Веселая Вы душа, Бернард Шоу.— Кишинев, 1988.

✅Бернард Шоу – коротка біографія

Джордж Бернард Шоу (1856-1950) – видатний драматург і романіст ірландського походження, який зробив величезний внесок у розвиток світової драматургії. Увійшов в історію як лауреат Нобелівської премії в галузі літератури. Бернард Шоу, біографія якого тісно пов’язана з англійським театром, за популярністю в Англії займає друге місце після Шекспіра.

Дитячі роки

Джордж Бернард Шоу з’явився на світ 26 липня 1856 року в Дубліні в родині професійної співачки і торговця зерном. Початкову освіту Джордж здобув у рідному Дубліні, де відвідував Уеслі – коледж і граматичну школу. Найболючіші спогади у Шоу збереглися про протестантську школу, куди він був відданий в 11-річному віці. Тілесні покарання укупі з недосконалою системою освіти залишили в його душі великий слід.

У батьків Бернарда не було грошей на те, щоб відправити сина вчитися в університет. Однак завдяки дядьковим зв’язкам 15-річний підліток був прибудований клерком в агентство з продажу нерухомості. Робота була важкою, але дала Бернарду необхідний життєвий досвід.

У цей період сім’я Шоу розпалася: мати кинула чоловіка і поїхала з двома дочками в Лондон, а Бернард залишився в Дубліні з батьком.

Початок кар’єри

У 1876 році Шоу переїхав до матері в Лондон, де зайнявся самоосвітою. Юнак відвідував столичні бібліотеки і музеї, багато читав.

Бернарду пощастило влаштуватися в одну з лондонських газет, і саме там він почав свою письменницьку кар’єру. Спочатку він працював позаштатним кореспондентом, потім протягом 6 років працював на посаді музичного критика: вів колонку, присвячену театру.

Саме тоді Шоу зрозумів, що найголовнішою справою його життя стане література. Він почав писати романи, проте ранні його твори не користувалися успіхом у читачів. Ситуація змінилася в 1892 році, Року Шоу написав свою першу п’єсу «будинок вдівця». З цього моменту почалася блискуча кар’єра Шоу як письменника-драматурга, який подарував світові принципово нову драму: гостру, злободенну, побудовану на діалогах і конфліктах.

Далі пішли не менш скандальні п’єси “Тяганина” і “Професія місіс Уоррен”, які буквально підірвали манірне британське суспільство своєю безкомпромісністю, правдою життя і їдкою сатирою. Ці драматичні твори Шоу були названі “неприємними п’єсами”.

Світове визнання

На рубежі XIX–XX століть Бернард Шоу, будучи вже зрілим автором, створив свої шедеври:

• “Майор Барбара”;
• “Цезар і Клеопатра”;
• “Людина і надлюдина”.

Особливої популярності набула п’єса “Пігмаліон”, в якій автор не тільки майстерно описав духовне, моральне і зовнішнє перетворення головної героїні, а й підняв ряд найважливіших соціальних проблем.

При вивченні короткої біографії Бернарда Шоу слід зазначити, який сильний вплив справила на нього Перша світова війна. Плодом переживань автора стала знаменита п’єса» будинок, де розбиваються серця”, в якій він звинуватив Британські вершки суспільства в тому, що з їхньої вини Європа виявилася поваленою в хаос і розруху.

У 1923 році Шоу написав кращу, на думку критиків, п’єсу» Свята Іоанна”, яку він присвятив життю і подвигам Жанни д’Арк.

Творчість Бернарда Шоу виявилося поза часом: п’єси користувалися великою популярністю за життя драматурга, не втратили вони своєї актуальності і в наші дні. Багато його твори знайшли нове життя в кінематографі.

Особисте життя

Особисте життя англійського драматурга склалася дуже вдало. Протягом 45 років він прожив душа в душу зі своєю дружиною Шарлоттою Пейн-Таунзенд, з якою обвінчався в 1898 році. Затьмарювало цей союз лише відсутність спільних дітей.

Шоу пережив свою вірну дружину на 7 років. Помер великий драматург 2 листопада 1950 року у віці 94 років.

Біографія Джорджа Бернарда Шоу

Джордж Бернард Шоу народився 26 липня 1856 року в столиці Ірландії – Дубліні. Батько, Джордж Карр Шоу, був троюрідним братом баронета, належав до старовинного, але збіднілого дворянського роду, працював деякий час клерком в різних місцях. Займався торгівлею мукою та зерновими. Мати, Люсінда Елізабет Герлі, була професійною співачкою.

Шоу був третьої дитиною в сім’ї та мав двох старших сестер - Люсінду Френсіс та Елінор Агнес.

$Ранні роки

Батьки приділяли мало уваги до дітей, тому їх вихованням займалися няні та слуги, які не вміли ні писати, ні читати.

Першою прочитаною книгою Шоу була Біблія в чорній шкіряній палітурці з золотим тисненням.

У віці 15 років покинув школу та почав працювати клерком у фірмі з продажу земельних ділянок. Через рік отримав посаду головного касира, яку обіймав протягом чотирьох років.

У 1873 році, коли Шоу було шістнадцять років, його мати, забравши сестер, переїхала жити до Лондона, залишивши сина з батьком.

В березні 1876 року звільнився з роботи та дізнався про хворобу сестри Агнес – туберкульоз. В тому ж році вирушив до матері на похорон сестри та залишився жити в Лондоні.

Перші декілька років проживав в Лондоні за рахунок матері, не маючи ніяких цілей. Певний час писав рецензії за музикального критика та отримував його оплату, доки не закрилась газета, а якій публікувалися відгуки.

В даний період вирішує займатися літературою та пише статті, з безлічі яких було опубліковано лише одну. Дні проводить в читальному залі Британського музею, а вечорами відвідує лекції та дискусії, що характеризували інтелектуальну діяльність лондонського середнього класу.

Короткий період часу в 1879 році працює в Едісонівській телефонній компанії, домовляючись про встановлення обладнання та починає писати романи.

1882 року, прослухавши лекції Генрі Джорджа про націоналізацію земель, починає розвивати іде соціалізму та приєднується до соціал-демократичної федерації та знайомиться з творчістю Карла Маркса.

Шоу читає лекції про соціалізм на вулицях та поширює політичну літературу.

У віці двадцяти восьми років, в 1884, вступає до Фабіанського товариства, що відкидає принципи соціал-демократичної федерації, де читає лекції, пише брошури про прогресивне мистецтво. До кінця року пише перший маніфест товариства, який публікується під назвою «Фабіанський трактат №2».

$Освіта

В молодшому віці читати та писати навчала найнята гувернантка. Після неї навчанням Бернарда займався його дядько-священник.

Відвідував дублінський коледж Уеслі. Середню освіту здобував у Дубліні. У віці десяти років поступив навчатися в методистську школу, де особливу увагу приділяли духовному розвитку, а не наукам. В період з 1865 по 1871 рік змінив чотири школи. Освіта була нерегулярною через його неприязнь до будь-якого формального навчання. Шоу був одним з найгірших учнів у класі.

У 1871 році покинув школу та почав працювати.

Про шкільні роки казав: «Не дитинство, а каторга!».

$Творчість

Перший написаний роман - «Незрілість», який не мав успіху, Шоу намагався опублікувати в тому ж 1879 році - отримав близько шістдесяти відмов.

В період у 1879-1883 роках написав чотири романи, які не зазнали успіху.

1885 року Шоу знайомиться з критиком та письменником Вільямом Арчером, після чого пробує себе в журналістиці. Спочатку Бернард працює кореспондентом, а наступні шість років з 1888 року музичним критиком в журналі London World.

1891 року випускає книгу «Квінтесенція ібсенізму», в якій аналізує творчість норвезького драматурга Генріка Ібсена, який, на думку Шоу, став новатором в європейській драматургії.

Перша збірка п’єс під назвою «Неприємні п’єси» розкриває тему соціальних питань. 1892 року Шоу пише свою першу п’єсу «Вдівцеві будинки». Наступна п’єса «Зальотник» 1893 року звертається до Ібсена та описує особисті стосунки Шоу. «Професія пані Ворен», 1893 року, була визнана аморальною, оскільки розкриває тему проституції та була заборонена до постановки до 1902 року.

Друга трилогія «Приємні п’єси» виходить у світ в 1894-1896 роках. Перша п’єса Зброя та людина» 1894 року показує марність війни та розкриває лицемірство людської натури. Друга п’єма – «Кандида» 1894 року – ставить під сумнів уявлення про кохання та шлюб. Третя п’єса циклу «Поживемо - побачимо» 1896 року висміює мірило людської гідності.

З травня 1895 року і протягом чотирьох років веде щотижневу колонку в «Saturday review», працює театральним критиком та починає писати власні ідеї до п’єс.

На стику століть в світ виходять такі твори, як «Майор Барбара», «Цезар та Клеопатра» та «Пігмаліон». Остання звертається до міфу по Пігмаліона та Галатею, дія якого розгортається в сучасному Лондоні. П’єса висвітлює природню рівність на класову нерівністю людей, талановитість людей з народу та показує важливість розуміння людини.

Під час Першої світової війни втратив свою популярність, оскільки опублікував трактат «Війна з точки здорового глузду», в якому критикує владу Англії та Німеччини та висміює «істинний» патріотизм.

Після закінчення Першої світової виходить п’єса «Дім, де розбиваються серця», яка викликала великий резонанс в суспільстві. В ній Шоу відкрито критикує владу Англії.

Наймасштабнішою театральною роботою вважається «Назад до Мафусаїла», що була написана після закінчення війни в 1917-1918 роках.

Однак в 1924 році, з виходом драми «Свята Йоанна», отримав світове визнання. П’єса, що розповідає про життя та подвиги Жанни д’Арк, вважається найкращою в творчості Шоу.

1925 року нагороджується Нобелівською премією з літератури «За творчість, відзначену ідеалізмом і гуманізмом, за сатиру». Шоу приймає нагороду, але відмовляється від грошового призу.

Останньою успішною п’єсою стає «Візок з яблуками» 1929 року про декілька політичних філософій, що викладені як монологи персонажів показує майбутнє Англії.

За все своє життя Шоу написав близько 47 п’єс. Щоб не виникало питань в їхньому трактуванні, автор створював до них розгорнуті передмови та післямови, де детально описував персонажів та оточуючі їх події.

Останню п’єсу, Чому вона це зробила» було завершено 23 липня 1950 року.

$Особисте життя

На першому місці для Шоу завжди була робота. Вважав, шо вигадане кохання і є справжнім.

Був закоханий в Еллен Террі, з якою певний час вів переписку та вважав це вдалим романом.

Виступав за самоврядування Ірландії у складі Британської імперії. У післявоєнний період засуджував дії британського уряду щодо Ірландії.

У липні 1897 року Шарлотта Пейн-Таунзенд, з якою Шоу познайомився на відпочинку у друзів, запропонувала йому одружитись, проте Бернард відмовився, оскільки вони мали різний соціальний статус.

У квітні 1898 року Шоу потрапляє в аварію, де отримує травму ноги. Почувши цю новину, до нього приїздить Шарлотта, яка доглядає його в період лікування. Того ж року пара одружується.

Захоплювався Радянським Союзом на початку 1920-х років та відвідав країну в 1931 році, де зустрівся зі Сталіним.

Часто подорожував в 1930-х роках разом з дружиною, пишучи впродовж тривалих періодів в дорозі.

У 1933 році подружжя вперше відвідує США, оскільки раніше Шоу відмовлявся їхати в «цю жаливу країну, нецивілізоване місце». Відвідали Нью-Йорк, де автор читав лекції.

Наприкінці десятиліття мав слабке здоров’я та хворів на анемію.

12 вересня1943 році дружина, Шарлотта, ка страждала від деформацій остеїту, померла у віці вісімдесяти шести років.

Останні роки та смерть

З 1906 по 1950 роки, до смерті, проживав в Ейот-Сент-Лоренсі, графство Хартфордшир.

Останні місяці провів прикутим до ліжка. Помер 2 листопада 1950 року від ниркової недостатності, що розвинулась після падіння Шоу з висоти під час обрізання дерев.

6 листопада 1950 року був кремований. Його попіл, змішаний з попелом дружини, був розвіяний у саду біля його будинку.

У своєму заповіті значну частину маєтку залишив для проекту оновлення Англійського алфавіту. В 1960 році автором Алфавіту став Кінгслі Рід. Він склав алфавіт із 40 літер та назвав його в честь Шоу. З новим «Алфавітом Шоу» було опубліковано лише один том та проект провалився. Після цього спадок був розділений між Національною галереєю Ірландії, Британським музеєм та Королівською академією драматичного мистецтва.

Всі тексти на цьому сайті подаються під ліцензією Creative Commons Attribution 4.0 International License ([CC BY 4.0]), якщо не вказано інакшого. Якщо Ви знайшли помилку у ліцензуванні напишіть нам