З 1933 по 1945 роки нацистська Німеччина та її союзники створили більше 44 000 таборів та інших об’єктів позбавлення волі (включно з ґетто). Ці об’єкти використовували для різних цілей, зокрема примусової праці, утримання людей, яких вважали ворогами держави, і масових убивств. Від свого початку 1933 року нацистський режим побудував ряд об’єктів позбавлення волі, щоб ув’язнити й ліквідувати так званих «ворогів держави». Більшість ув’язнених у перших концентраційних таборах складали німецькі комуністи, соціалісти, соціал-демократи, роми, Свідки Єгови, гомосексуали й особи, обвинувачені в «асоціальній» або соціально-девіантній поведінці. Деякі з цих об’єктів називали «концентраційними таборами», оскільки ті, хто там перебував, були фізично «сконцентровані» в одному місці. Після того як у березні 1938 року Німеччина анексувала Австрію, нацисти заарештували німецьких та австрійських євреїв і ув’язнили їх у Дахау, Бухенвальді й Заксенхаузені — концентраційних таборах, розташованих на території Німеччини. Після жорстоких погромів у листопаді 1938 року – «Кришталевої ночі» («Ніч розбитого скла»), нацисти здійснили масові арешти дорослих чоловіків-євреїв і певний час утримували їх у таборах. Багато хто називає всі нацистські об’єкти позбавлення волі під час Голокосту концентраційними таборами. Термін «концентраційний табір» використовують дуже вільно для опису місць позбавлення волі та вбивств за час нацистського режиму, проте не всі об’єкти, створені нацистами, були концентраційними таборами. Нацистські об’єкти включають: Інші типи об’єктів позбавлення волі налічували десятки тисяч. Серед іншого це були табори раннього періоду нацизму, установи для здійснення евтаназії, есесівські поліційні та утримувальні табори, а також установи германізації. Концентраційні табори часто помилково порівнюють із в’язницею в сучасному суспільстві. Однак, на відміну від в’язниць, концентраційні табори існували поза судовою системою. Нацистські концентраційні табори мали три основні цілі: Перший концентраційний табір Основною метою найбільш ранніх концентраційних таборів у 1930-х роках було вбити або залякати керівників політичних, соціальних і культурних рухів, що їх нацисти сприймали як загрозу для виживання режиму. Першим нацистським концентраційним табором був Дахау, створений у березні 1933 року недалеко від Мюнхена. У більшості концтаборів нацистські формування СС встановили або мали плани встановити газові камери для того, щоби полегшити повсякденну справу вбивства в’язнів, які були занадто слабкі або хворі для виконання робіт. Газові камери також мали вбивати невеликі групи осіб, що їх нацисти прагнули ліквідувати (польські борці спротиву, радянські військовополонені тощо). Це було метою облаштування газових камер у Маутхаузені, Заксенхаузені, Штутхофі, Аушвіці І, Равенсбрюку, Любліні/Майданеку тощо. Структура табору Структура всіх концентраційних таборів була однаковою. Кожен з них мав внутрішній штаб, який складався з п’яти секцій: Після німецького вторгнення до Польщі у вересні 1939 року нацисти відкрили табори примусової праці, де тисячі в’язнів померли від виснаження, голоду й переохолодження. Табори охороняли підрозділи СС. Під час Другої світової війни система нацистських таборів швидко розширювалася. У деяких таборах нацистські лікарі проводили медичні експерименти на ув’язнених. Після німецького вторгнення до Радянського Союзу у червні 1941 року нацисти збільшили кількість таборів для військовополонених. Деякі нові табори було побудовано у вже наявних комплексах концентраційних таборів (наприклад, в Аушвіці) в окупованій Польщі. Табір у Любліні, пізніше відомий як Майданек, був заснований восени 1941 року як табір для військовополонених і став концентраційним табором у 1943 році. Тисячі радянських військовополонених були там розстріляні або отруєні газом. Євреїв на окупованих нацистами землях часто спочатку депортували до транзитних таборів, таких як Вестерборк в Нідерландах або Дрансі у Франції, на шляху до таборів смерті в окупованій Польщі. Ці транзитні табори, як правило, були останньою зупинкою перед депортацією до табору смерті. Щоб допомогти здійснити «Остаточне розв’язання єврейського питання» (геноцид або масове знищення євреїв), нацисти створили табори смерті в окупованій Німеччиною Польщі – країні з найчисельнішим єврейським населенням. Табори смерті були спроектовані для ефективного масового вбивства. Першим, що відкрився в грудні 1941 року, був Хелмно, де євреїв та ромів труїли газом в автомобілях-душогубках. 1942 року нацисти відкрили табори смерті Белжець, Собібор і Треблінка, щоб систематично вбивати євреїв Генерального Губернаторства (частина окупованої Німеччиною Польщі). Нацисти будували газові камери (кімнати, які наповнювали отруйним газом, щоб убити тих, хто знаходився всередині), аби підвищити ефективність вбивств і зробити процес більш знеособленим для злочинців. У табірному комплексі Аушвіц табір смерті Біркенау мав чотири газові камери. У 1943–1944 роках, у розпал депортацій до табору, щодня там убивали в середньому 6000 євреїв. Мільйони людей були ув’язнені й зазнали експлуатації в різних типах нацистських таборів. Лише в таборах смерті під керівництвом СС німці та їхні поплічники вбили понад три мільйони євреїв. Вижила лише невелика частина тих, хто був ув’язнений у нацистських таборах. Під час Другої світової війни у полоні опинилися мільйони військовослужбовців з різних країн світу. Найбільша кількість полонених зафіксована на радянсько-німецькому фронті. З них понад 5 млн. червоноармійців перебувало у німецькому полоні [1] та понад 3 млн. солдатів і офіцерів Вермахту – в радянському [2]. Найбільші втрати були серед солдатів і офіцерів Червоної армії у німецькому полоні: 57 відсотків з них померло [3]. Такі величезні втрати серед полонених Радянського Союзу й нацистської Німеччини та їхня складна повоєнна доля значною мірою зумовлені, окрім багатьох інших причин, ідеологічним характером військового протистояння цих країни та їхнім правовим становищем, сформованим учасниками воєнного конфлікту. Напередодні Другої світової війни захисні норми міжнародного права досягли високих стандартів, згідно з якими військовий полон не міг бути ні покаранням, ні помстою, а лише запобіжним ув’язненням до кінця воєнних дій. Проте Радянський Союз не ратифікував Женевську конвенція «Про військовополонених» 1929 року, оскільки виходив з позиції наступальної військової доктрини і не бажав обмежувати себе будь-якими міжнародними зобов’язаннями у цій сфері [4]. Німеччина хоча і ратифікувала ці міжнародні угоди, але розглядала війну з Радянським Союзом як війну расово-ідеологічну, тому уряд і Вермахт планували її відповідним чином. Ця війна, на думку Гітлера, потребувала інших, жорстоких і нещадних засобів ведення, свідомого ігнорування воєнного міжнародного права [5]. Найвідомішим порушенням міжнародних норм став т. зв. «наказ про комісарів» від 6 червня 1941 року, згідно з яким політпрацівники Червоної армії могли бути розстріляні на місці за законами воєнного часу. Такого ж жорстокого ставлення зазнавали і жінки-червоноармійки, особливо на початку бойових дій. Так, у наказі 4-ї армії від 29 червня 1941 року йшлося про обов‘язковий розстріл жінок в уніформі [6]. З ухваленням «Бойового наказу №8» начальника поліції безпеки та СД Райнгарда Гайдріха від 17 липня 1941 року додалася участь Вермахту у цілеспрямованому вбивстві радянських військовополонених, у першу чергу євреїв. Верховне головнокомандування Вермахту (Oberkommando der Wehrmacht, OKW/ОКВ) й Головне управління безпеки Райху (РСГА) домовилися про проведення так званої «селекції» (Aussonderung), що означала відбір серед радянських військовополонених «небажаних» за расовими чи політичними ознаками осіб, позбавлення їх статусу військовополонених й знищення у концтаборах. Радянські військовополонені були практично беззахисні перед сваволею нацистського терору. Їхня масова загибель восени – взимку 1941–1942 рр. також стала наслідком цих злочинних наказів. Система військового полону в нацистській Німеччині У німецьких Збройних силах справи військовополонених перебували у віданні Верховного головнокомандування Вермахту (ОКВ) та Верховного головнокомандування сухопутних військ (OКГ), а пізніше й СС [7]. На території Райху цим займалися частково Служба праці Райху (Der Reichsarbeitsdienst), а в деяких випадках Абвер, СД та гестапо. В ОКВ для цього було сформоване Загальне управління Вермахту, до складу якого входив Відділ у справах військовополонених, реорганізований на початку 1942 року в Управління. Восени 1944 р. система установ полону була реорганізована й підпорядкована командувачу резервної армії райхсфюреру СС Г. Гіммлеру. До компетенції ОКВ входили табори військовополонених, розташовані на території Райху, Генерал-губернаторства, райхскомісаріатів «Україна» та «Остланд», Норвегії, Бельгії, окупованої частини Франції. ОКГ відповідало за табори військовополонених, розташовані на території оперативних районів, тобто в зоні бойових дій і зоні армійського тилу, що до них прилягала. Для прийому й розташування військовополонених ще 1939 р. створили мережу таборів, яка складалася з таборів для офіцерів (офлагів – Oflag), стаціонарних таборів для рядового й сержантського складу (шталагів – Stalag), пересильних таборів (дулагів – Dulag). На територіях, що безпосередньо прилягали до зони бойових дій, функціонували армійські збірно-пересильні пункти. Влада над усім табором перебувала в руках коменданта — офіцера у званні не нижче майора. Охороняли табори військовополонених охоронні батальйони (Landesschützenbataillone), а до табірної поліції широко залучалися в’язні. Більшість табірних адміністрацій та охоронних підрозділів, не затримувалися на одному місці, а постійно передислоковувалися слідом за діючою армією. Великі стаціонарні табори створювалися в основному в обласних або районних населених пунктах, як правило, поблизу залізничних станцій: у Львові (шталаг 328), Раві-Руській/Замостя (шталаг 325), Хирові (шталаг 323), Житомирі (шталаг 358), Бердичеві (філіал шталагу 358), Вінниці (шталаг 329). Загалом, на території райхскомісаріату «Україна» у період від травня 1942 року до квітня 1943 року діяло 16 шталагів [8], а загалом під час окупації на території України функціонувало 30 команд шталагів та 27 команд дулагів [9], які організували табори та робочі команди для військовополонених в 242 населених пунктах. [10]. Характерною особливістю таборів для військовополонених у 1941 році була їхня переповненість. Кількість військовополонених виявилася такою великою, що наближалася до кількості мешканців населених пунктів, у яких вони розташовувалися. Наприклад, у Новоград-Волинському (Житомирська область), де мешкало не більше 12 тисяч осіб, у таборі для військовополонених (дулаг 172) нараховувалося 8 тисяч бранців. [11] Найбільша кількість військовополонених зафіксована у таборах райхскомісаріату «Україна» у жовтні цього року – 445 тисяч. [12] Через шість місяців їхня кількість зменшилася до 135 тисяч. [13] Фактично загинуло майже 70 % полонених. Основною причиною втрат стала смерть від голоду та інфекційних хвороб. У звіті командувача Вермахту в Україні за листопад 1941 року повідомляється: «Причину високої смертності необхідно шукати у високому ступені виснаження і голодуванні полонених, які були доставлені у такому жахливому стані до таборів. А тут більшість із них отримували їжу, повністю позбавлену достатньої кількості жирів та білків, не мали одягу та перебували в неопалюваних приміщеннях». [14] Ілюстрацією жахливого становища у таборах є інформація про випадки канібалізму, наприклад, в шталагу 357 (Шепетівка) військовополонені «узбецької чи асманської приналежності» затягували до свого помешкання немічних полонених іншої національності, їх там душили та розбирали трупи на частини, а потім вживали у їжу[15]. У жовтні 1941 р. подібні випадки були зафіксовані в Рівному та Острозі, де «всі учасники цього злочину були негайно розстріляні» [16]. У спогадах червоноармійців почуття голоду постає як безкінечна тортура, що не припинялася упродовж усього часу перебування в німецькому полоні. Навіть води не завжди було вдосталь. «Ми в таборах стояли цілими днями під липневою спекою – в черзі за півлітрою води! Це була норма на цілий день» [17]. Звільнення з полону Нацисти проводили серед радянських військовополонених складну національну політику, в якій перевага віддавалася балтійським народам, етнічним німцям та представникам мусульманських народів Кавказу. Українці перебували посередині цієї «ієрархії», а росіяни займали найнижче становище. З “расовобіологічних” позицій таку градацію пояснити складно. Але, якщо звернутися до досвіду Німеччини у Першій світовій війні та її протистояння з Російською імперією, то така політика стосовно народів окупованих територій СРСР знаходить логічне пояснення [18]. Військові бранці російської національності були представниками титульної нації держави, з якою німці вели війну, саме тому вони підлягали знищенню чи приниженню в першу чергу. Згідно з наказом ОКВ від 7 серпня 1941 р., полонені червоноармійці німецької, української, білоруської, литовської, латвійської та естонської національності «по-можливості, мають відпускатися з полону» [19]. Після 13 листопада 1941 р. масово відпускати з полону українців та білорусів заборонили [20]. Звільнення з полону червоноармійців продовжувалося впродовж усієї війни, причому не лише за національною ознакою, а й іншими – професійними тощо (інвалідів, фахівців сільського господарства, вчителів. Шансом позбавитися статусу полоненого був вступ до різних воєнізованих формувань Вермахту – РОА,«шуцманншафт», поліцію, «гіві», різноманітних колаборанських формувань. Але у порівнянні з мільйонами загиблих порятунок через звільнення з полону отримала незначна кількість червоноармійців. Загалом до кінця 1941 р. із німецького полону було звільнено 270 тис. червоноармійців, а на початок 1945 р. – 533 тис. [21] . Існує багато задокументованих фактів, коли під виглядом своїх односельчан старости забирали радянських військовополонених різних національностей із німецьких таборів. Місцеві жінки як своїх чоловіків, синів або братів звільняли з полону зовсім незнайомих їм чоловіків. «В нас у селі було багато військовополонених. Яким чином? Староста… Тоді ж було, що староста мав право брати на поруки з табору до себе. То у Білій Церкві був табір військовополонених. То староста наший […] їздив у табір і багато привіз у село військовополонених. Він і односельчан і чужих – всіх брав [22]. Подальша доля таких відпущених полонених була достатньо прогнозована, їх часто першими відправляли на примусову роботу до Німеччини. «С местной молодежи никто не был забран на этот раз в виду того, что руководители села заменили [их] военнопленными, которые проживали в нашем селе после отхода Красной Армии. Взяли их 25 человек» [23]. Використання праці військовополонених в економіці Третього райху Одночасно з ідеологічними мотивами у ставленні до полонених червоноармійців ураховувалися й потреби воєнної економіки, які полягали у використанні їхньої праці. Вже в армійських збірних пунктах та пересильних таборах із полонених, які вижили, формувалися робочі групи для потреб військових частин. Працевикористання військовополонених фігурувало головним пунктом у звітах командувача Вермахту в Україні. На кінець жовтня 1941 року на території РКУ до праці було залучено 100 тисяч військовополонених. [24] У листопадіприблизно 140 тисяч військовополоненихпрацювалив обслуговуванні шляхів сполучення та залізниці. [25] У грудні на роботах було задіяно 112 тис. військовополонених. [26] Після виходу директиви Г. Ґьорінга від 7 листопада 1941 р. та відповідного наказу В. Кайтеля від 24 грудня 1941 р. про використання праці радянських військовополонених на підприємствах Райху [27] із середини грудня у таборах почало діяти 10 «комісій з працевикористання», щоб відібрати усіх працездатних військовополонених для оборонної індустрії Райху [28]. Через карантин, оголошений у зв’язку з епідемією висипного тифу, перший транспорт із 1200 військовополоненими відправився з України в лютому 1942 року [29], а в наступні два місяці на німецькі підприємства вивезли майже 25 тисяч полонених [30]. З липня 1943 р. кожного нового полоненого необхідно було доставляти на територію Німеччини [31]. Ситуація з утриманням військових бранців у шталагах залишалася складною упродовж усієї війни, та особливо важкою вона виявилася на її початку. Тільки у грудні 1941 р. із 390 тис. військовополонених, зареєстрованих у таборах на території Райху, упродовж місяця померло 72 тис., а до початку квітня 1942 р. дожив лише кожен другий [32]. У серпні 1944 р. в економіці Третього райху працювало 631 559 радянських військовополонених. Найбільше їх налічувалося у видобувній промисловості – 159 898 (36 % від загальної кількості іноземців, які працювали на шахтах) та на металургійних підприємствах – 130 705 бранців, [33]тобто в галузях промисловості, які потребували найбільше фізично важкої й некваліфікованої праці. Правовий статус радянських військовополонених у СРСР У Радянському Союзі здачу в полон противникові розглядали як дезертирство й зраду, тому після війни звільнені з німецького полону червоноармійці зазнавали нових переслідувань. Воєнна катастрофа 1941 року викликала відповідну реакцію керівників СРСР у вигляді посилення репресій. Наказ НКО № 270 від 16 серпня 1941 року кваліфікував здачу в полон як дезертирство і «зраду батьківщини», покарання за яке зазнавали не лише військовослужбовці, а й члени їхніх родин. Проте дійсність вносила свої корективи. Наприкінці 1941 року Державний Комітет Оборони (ДКО) видав постанову № 1069сс, котра регламентувала порядок повернення у стрій «колишніх військовослужбовців Червоної армії», які вийшли з оточення чи звільнених із полону. Всі вони направлялися через армійські збірно-пересильні пункти (ЗПП) до спеціальних фільтраційних таборів НКВС (існували від січня 1942 р. до січня 1946 р.) для перевірки. Після цього тих військовослужбовців, на яких не було знайдено компрометуючих матеріалів, направляли до діючої армії. Коли влітку 1942 року в Червоній армії були створені штрафні роти для рядового й сержантського складу, штурмові батальйони для офіцерів, звільнених з полону військовослужбовців стали направляти до цих дисциплінарних підрозділів. [34] У 1944 році у Червоній армії нараховувалося 15 штурмових батальйонів та 301 штрафна рота. За даними Генштабу Червоної армії, упродовж 1942 — 1945 років через ці дисциплінарні підрозділи пройшло 427 910 осіб, з яких загинуло 170 298 військовослужбовців. [35] З розгортанням у 1943 році наступальних дій радянських військ процедуру перевірки контингенту військовополонених та оточенців спростили: її проводили в збірно-пересильних пунктах НКО армійськими комісіями (а не в спецтаборах, як раніше). Часто бувало, що під час бойових дій звільнених з німецького полону червоноармійців одразу відправляли на фронт. Їхньою перевіркою ставав перший бій. Після закінчення війни в Європі основна маса військовополонених проходила перевірку й фільтрацію разом із цивільними репатріантами. Загалом після війни з 1 836 562 полонених, які вижили й вернулися на батьківщину, 233 400 були засуджені й відбували покарання в таборах ГУЛАГу, понад 600 тис. примусово працювали у так званих трудових батальйонах. [36] Тривалий час радянські громадяни, які повернулися з полону, зазнавали утисків власних прав. [37] Лише в 1956 р. ставлення до колишніх полонених змінилося. 29 червня 1956 року ЦК КПРС та Рада Міністрів СРСР ухвалили постанову «Про усунення наслідків грубих порушень законності стосовно колишніх військовополонених та їхніх родин», у якій засуджувалася практика політичної недовіри, застосування репресивних заходів, а також позбавлення пільг і допомоги колишніх військовополонених та їхніх родин. З 1957 року кримінальні справи колишніх військовополонених переважно були переглянуті, а більшість засуджених реабілітовано. Їм відновили військові звання та пенсії, повернули нагороди. Але загалом процес реабілітації колишніх радянських бранців розтягнувся ще на десятки повоєнних років. [1] За даними російських істориків у полон потрапило 4,5 млн. червоноармійців (Россия и СССР в войнах XX века. Потери вооруженных сил: Статистическое исследование / Под общей ред. канд. воен. наук, проф. АВН генерал-полковника Г. Ф. Кривошеева – М. 2001. – С. 239, 453–460.) За даними німецьких дослідників, за весь час бойових дій з СРСР у полоні Вермахту опинилося 5,7 млн. радянських військовослужбовців (Streit C. Keine Kameraden. Die Wehrmacht und die sowjetischen Kriegsgefangenen 1941–1945/ Christian Streit. – Neuausg. – Bonn 1991 – S. 136) Різницю у цифрах можна пояснити відсутністю єдиного підходу в методиці обчислення та використання архівних документів. [2] За німецькими даними, у радянському полоні опинилося 3,2 млн. солдатів та офіцерів Вермахту, з яких 35% загинули (Overmans R. Die Rheinwiesenlager 1945 // Hans-Erich Volkmann (Hrsg.). Ende des Dritten Reiches – Ende des Zweiten Weltkrieges. Eine perspektivische Rückschau. Herausgegeben im Auftrag des Militärgeschichtlichen Forschungsamtes. – München, 1995. – S. 277) [3] Streit C. Keine Kameraden. Die Wehrmacht und die sowjetischen Kriegsgefangenen 1941-1945/ Christian Streit. – Neuausg. – Bonn,1991. – S. 136. [4] Детальніше про це див: Потильчак О. В. Радянський військовий полон та інтернування в Україні (1939–1954) – К., 2004. – С. 30–32; Коносов В.Б. Судьба немецких военнопленных в СССР: дипломатические, правовые и политические аспекты проблемы. Очерки и документы. – Вологда, 1996. – С. 20–21. [5] Більш детально про правове становище радянських військовополонених див.: Otto R. Wehrmacht, Gestapo und sowjetische Kriegsgefangene im deutschen Reichsgebiet 1941/42. – München,1998. – 288 S. [6] Rotarmisten in deutscher Hand. Dokumente zur Gefangenschaft, Repatriierung und Rehabilitierung sowjetischer Soldaten des Zweiten Weltkrieges. – Ferdinand Schöning, Paderborn, 2012. – S. 326-327 [7] Структура військового полону в Німеччині подається за: Otto Reinhard, Keller Rolf. Sowjetische Kriegsgefangene im System der Konzentrationslager, Wien, Hamburg: new academic press 2019. s 25-31.. [8] BA/MA, RW6/450, S. 59, BA/MA, RW6/451, S. 17. [9] Обчислено за виданням «Довідник про табори тюрми та гетто на окупованій території України (1941-1944)» Упор. М. Г. Дубик – К., 2000 та матеріалами сайту: Lexikon der Wehrmacht. Режим доступу: http://www.lexikon-der-wehrmacht.de/Gliederungen/Kriegsgefangenenlager/Dulag.htm [10] Довідник про табори тюрми та гетто на окупованій території України (1941-1944) Упор. М. Г. Дубик – К., 2000. – С. 18. [11] Lower W. Nazi empire-building and the Holocaust in Ukraine. – The University of North Carolina Press, 2005. – P. 63. [12] BA/MA, RW41/46, Bericht № 2, S. 6. [13] BA/MA, RW41/46, Bericht № 8, S. 25. [14] BA/MA, RW41/46, Bericht № 3, S. 7-8. [15] BA/MA, RW41/46, Bericht № 1, S. 6. [16] BA/MA, RW41/46, Bericht № 3, S. 8. [17] Гончар О.Т. Щоденники. Т.1: 1943-1967, Київ, 2002. – С. 17 [18] Overmas R.: Die Kriegsgefangenenpolitik des Deutschen Reiches 1939 bis 1945. // Das Deutsche Reich und der Zweite Weltkrieg, Bd. 9/2. München, 2005., C. 807. [19] Rotarmisten in deutscher Hand, S. 657. [20] Overmans, op.cit., S. 806. [21] Pohl D.: Die Herrschaft der Wehrmacht. Deutsche Militärbesatzung und einheimische Bevölkerung in der Sowjetunion 1941–1944. München, 2008., S. 217 [22] Інтерв’ю з М. Коробенком від 4.11.2004, м. Бровары, Київська обл. // „То була неволя… Спогади і листи остарбайтерів” – К., 2006. – С. 326. [23] Державний архів Київської області, Ф. Р- 4758, оп. 2, спр. 12, арк. 41: Хронологічна довідка про тимчасову фашистську окупацію села Таборове Великополовецького району Київської області. [24] BA/MA, RW41/46, Bericht № 2, S. 7-8 [25] BA/MA RW41/46, Bericht № 3, S. 8. [26] BA/MA RW 41/46, Bericht № 4, S. 23. [27] ЦДАВО України, Ф. 3206, оп.1, спр. 102, арк. 2а – 3а. [28] BA/MA, RW41/46, Bericht № 4, S. 23. [29] BA/MA RW41/46, Bericht № 6, S. 25-26. [30] BA/MA, RW 41/46, Bericht № 7, 8 [31] Pohl: Die Herrschaft der Wehrmacht, S. 214. [32] Pohl, op.cit, S. 214. [33] Herbert U. Fremdarbeiter: Politik und Praxis des „Ausländer-Einsatzes“ in der Kriegswirtschaft des Dritten Reiches. Bonn: Dietz, 1999. S. 315. [34] Детальніше про штрафні роти див.: Звягинцев В. Е. Война на весах фемиды. Война 1941-1945 в материалах следственно-судебных дел. – М., 2006. – С. 390 ff. [35] Звягинцев В. Е. Война на весах фемиды. Война 1941-1945 в материалах следственно-судебных дел. – М., 2006.– С. 394 [36] Земсков В.Н. ГУЛАГ (историко-социологический аспект) // Соц. исследования – 1991 – №6,7. [37] Земсков В. Репатриация перемещенных советских граждан //Война и общество, 1941-1945: В 2-х кн. Кн.2. – М., 2004. – С. 343.Скільки радянських військовополонених загинуло у концтаборах
Нацистські табори
Цю сторінку також перекладено наступними мовами
Табори раннього періоду (1933–1938)
Типи таборів
Концентраційні табори
Табори примусової праці та військовополонених
Транзитні табори
Табори смерті
Радянскькі військовополонені в Україні та нацистській Німеччині