Любов Бурлакова з Дніпра та Діана Шеверун з Києва разом з рідними евакуювалися за кордон. Як і тисячі українських громадян, вони тікали від війни через Польщу. Наразі жінки живуть у Німеччині, в містечках земель Баварія та Північний Рейн-Вестфалія. Любов багато років поспіль пропрацювала журналісткою. Аби вивести доньку в безпечніше місце, кинула звичну посаду й погодилася на важчу й непрестижну роботу в Німеччині. Діана – вчителька. Поїхала, щоб допомагати сестрі з маленькою донькою. Працює дистанційно – як і раніше, в українській школі. Про те, як дісталися, облаштувалися й що планують робити далі – Любов та Діана розповіли Радіо Свобода. Дніпрянка Любов Бурлакова евакуювалася за кордон разом з 12-річною молодшою донькою Ладою. Виїхали 11 березня, саме тієї ночі, розповідає, російські війська скинули на Дніпро три ракети. Жінка каже: до Німеччини, яка їх прихистила, вони добиралися більш ніж дві доби. Запам’ятався холод ранньої весни й величезні черги біженців з дітьми. 11 березня на залізничному вокзалі в Дніпрі було велелюдно, згадує Любов. Мами з маленькими дітьми стояли в окремій, пріоритетній черзі. Любов з донькою-підлітком і кумою потрапили в іншу чергу, звичайну. Зайняли – о шостій ранку, а сісти у потяг змогли тільки через вісім годин. «Було дуже холодно, -10-12 градусів, грілися в наметах ДСНС. У дитини – простенькі чобітки, дитина мені сказала, що вже не відчуває своїх ніг. У потяг ми ледве втиснулися. Спершу ми стояли, навіть не могли пройти, скільки було людей. Потім їхали на бокових місцях. Ми з кумою – на нижній полиці, донька – на верхній. Весь час було дуже холодно. У мене був килимок з пінопласту, ми ним затулялися. Провідник сказав, що той вагон був списаний, його десь там дістали й пристосували до евакуаційного потягу, бо не вистачає вагонів», – каже жінка. Наступного дня пообіді жінки з дівчинкою були у Львові. На евакуаційний потяг у Холм стояла велика черга. Відтак дніпрянки вирішили діставатися автобусом до Перемишля. Тисяча гривень з людини – і вони поїхали далі. «В автобусі було також важко їхати: було багато маленьких дітей, котів, собак. Діти голосили. Важким було чекання на кордоні, коли навіть не можна було вийти з автобуса. На кордоні ми стояли шість годин. А поряд з нами кордон люди перетинали пішки. Я такого потоку людей ще ніколи не бачила! Дорослі, діти, люди на інвалідних візках. Безкоштовними автобусами Червоного Хреста цих людей довозили зі Львова до кордону, а далі треба було йти самим», – згадує Любов. Польща зустріла дніпрянок волонтерською кухнею – із гарячою зупою, чаєм та канапками. Любов з донькою планували залишитися в країні: жінка знає польську мову й розраховувати знайти роботу. Але табір для біженців у Перемишлі був переповнений: переночувати було ніде. Тоді вони вирішили перебиратися до Німеччини – до родичів куми. З волонтерами дісталися до Берліну, а звідти – безкоштовним потягом до Нюрнберга, де їх вже забрали родичі. «У містечку Ансбаху в Баварії, куди ми приїхали до родичів куми, уже були дві родини з Дніпра. Нас нагодували борщем, всілякими смаколиками – ми були просто щасливі. Ми були повністю знесилені дорогою. Добиралися дві з половиною доби», – розповіла вона. Зараз жінки живуть у «бюро» – офісі навчального центру на околиці містечка. Окрім них, там мешкає ще одна родина біженців. Родичі куми допомогли жінкам знайти роботу в кафе. Обоє вже відпрацювали пробну зміну. Почуваюся як німа, майже нічого не можу сказати, окрім: «Я нічого не розумію». На пальцях мені показали, як прибирати залишки з тарілок, як ставити тарілки в посудомийну машину «Кума була на барі: вона володіє англійською. Полька, яка живе в Німеччині вже 19 років, допомагає й освоїтися. А мене, оскільки я не володію ані німецькою, ані англійською – я вивчала французьку, поставили на кухню. Почуваюся як німа, майже нічого не можу сказати, окрім: «Я нічого не розумію». На пальцях мені показали, як прибирати залишки з тарілок, як ставити тарілки в посудомийну машину. Скажу чесно: досить важко. Під кінець вже рахувала хвилини, коли вже буду вільна. У кінці робочого дня я мила підлогу. У кінці зміни з собою нам дали їжу – багато м’яса з грилю, картоплю, соус, салат. Усе життя я працювала мізками, і мені складно пристосуватися до роботи фізичної. Я не уявляю, як це робити щодня, адже мені не 20 і не 30, а 48. Я кинула дві роботи в Дніпрі, але думаю, що зробила правильно: роботу я потім знайду, головне – вберегти дитину», – розказує Любов. Старшій донці Любові – 19 років, вона залишилася в Дніпрі. Забрати її до Німеччини поки немає змоги, каже жінка. У Німеччині дніпрянка вже отримала першу допомогу – на себе й на молодшу доньку. За півтора місяця їм на двох виплатили 845 євро. «Це небагато. Адже тут, наприклад, йогурт коштує від 24 євроцентрів до 1 євро, м’ясо – 4 євро за кілограм, молоко – десь 1 євро 10 євроцентів. У мене за перший тиждень пішло десь нашими 5 тисяч гривень на їжу та засоби гігієни. І це при тому, що частину речей нам дали родичі куми. Ми виїжджали фактично взимку, а приїхали сюди – тут +11-12 градусів. Зараз тут майже літо – +18. Мені дали пару джинсів, взуття на весну», – розказує жінка. Невдовзі Любов Бурлакова розраховує отримати посвідку про «тимчасовий притулок з політичних причин». Це дасть можливість їй легально працювати в Німеччині й отримувати мінімальну для цієї країни зарплату – 1300 євро на руки. Питання зі школою для доньки, каже Любов, поки не вирішили: Лада вчиться онлайн в українській школі. Містечко, де живе зараз дніпрянка, невеличке, 35 тисяч жителів. Воно вже приймало біженців з України: у 2014-му, коли почалася війна на Донбасі. Наразі Ансбах планує прихистити загалом пів тисячі українців: 200 людей з України вже приїхали. 25-річна Діана Шеверун – корінна киянка. Вона працює учителькою молодших класів та викладачкою української мови. Війна, розказує, для неї розпочалася о 5-й ранку 24 лютого з повідомлення подруги. «Перші хвилини я нічого не могла зрозуміти, а потім у месенджерах почали писати, що літаки бомблять Бориспіль і військові об’єкти. Я не одразу повірила, але буквально за пару хвилин за вікном почула страшний «Бам. », і тоді я зрозуміла: почалася війна. Я одразу почала збирати валізу, хоча й розуміла, що зараз я нікуди не поїду. Я не готова. Тут мої рідні, тут мій дім», – розповіла вона. Далі було все як у тумані: дзвінки рідним, метушня, нескінченні пабліки з новинами. Діана просила чоловіка не вимикати новини. Вона слухала їх цілодобово, кожну хвилину, навіть вночі, крізь сон. Першу ніч вони з чоловіком спали у кімнаті на ліжку, як в старі добрі часи, але потім, після серії гучних звуків за вікном, «переїхали» до ванної кімнати. «Мені було там так безпечно і комфортно, що я не хотіла зовсім звідти виходити, ніби це – мій панцир. Було страшно навіть підійти до вікон і побачити пусті вулиці, побачити, що нікого нема… Вже за три дні я зловила себе на думці, що звикла до вибухів. Від цих думок мені стало лячно… Але розумію, що це – реакція людського мозку, він просто «блокує» стрес, на даючи тобі збожеволіти», – каже Діана. 28 лютого вони з чоловіком вперше вийшли з дому після початку війни – купити продукти собі та бабусі з дідусем, які живуть поруч. Простояли в черзі півтори години, купили найнеобхідніше. Люди були втомлені, але на обличчі кожного читалося: «Ми переможемо», бо інакше ніяк». Того ж дня дівчина почала проводити уроки для своїх учнів онлайн. Частина дітей виїхала і з усмішкою розповідала про свої пригоди під час «переїзду». «Не знаю, хто на той момент більше підтримував: я їх чи вони мене», – згадує вчителька. 4 березня Діані зателефонувала сестра. Вона так само, як і Діана, не збиралася виїжджати. Але її чоловік, який пішов служити в тероборону, наполіг. «Коли вона мені це повторювала, сльози самі почали текти по щоках. Це були мої перші сльози від початку війни. Я не могла у це повірити. Як же можна поїхати? Лишити чоловіка, лишити свої рідні вулички, дерева, ліхтарі… І я сказала: «Ні, ти поїдеш сама, я лишаюсь тут». Але мій чоловік думав інакше, він сказав: «Збираєш речі і їдеш! Ти маєш бути в безпеці! Ти маєш допомогти сестрі. Нам всім буде спокійніше, коли ви, дівчата, будете в безпеці», – каже киянка. Далі вони з чоловіком машиною забрали сестру, племінницю, двоюрідну сестру і колегу з іншого мікрорайону Києва. Дорога була дуже довгою: виїхавши о 8-й ранку з Києва, уночі вони дісталися лише до Вінниці. «Дорога була складною… За вікном – колони машин із номерами. Десь дорогою ми бачили танки, десь – іншу військову техніку… Раніше я бачила таке лише у кіно і в новинах, ніколи не бажала побачити це на власні очі», – каже Діана. У Вінниці ночувати було ніде, але киян запросив до себе знайомий знайомого. «Він також вивіз свою родину за кордон і допомагав, по можливості, усім, хто цього потребував. Уявляєте? Чужа людина, яка зовсім не знає нас, запросила до себе і сказала: чекатиму, приїжджайте, заночуєте у мене. А нас, на хвилинку, аж п’ятеро дорослих, плюс дитина. Ми дуже сильно запізнювались і не встигали перетнути блокпост до комендантської години. Але нас пропустили, і ми приїхали до Кирила. Ми не могли передати словами, як сильно ми йому вдячні. Він сам ночував у кухні в спальному мішку, лише щоб ми могли поспати на ліжках. Я вкотре зрозуміла, наскільки ми сильна і дружня нація, наскільки я пишаюся тим, що я – українка», – розповіла Діана. Тільки увечері наступного дня кияни доїхали до Львова. Там їх зустріли родичі. «Цей вечір був таким і затишним, і сімейним: дівчатка бігали в кімнаті й гралися, а ми усі сиділи на кухні і спілкувалися, обговорювали… Як же нам не вистачало цього: просто посидіти з рідними на кухні і обговорити важливе…», – згадує дівчина. На ранок її чоловік поїхав назад до Києва, а Діана з жінками рушили далі. Кордон з Польщею перетнули автобусом, опинилися в Перемишлі. Далі їхній шлях мав пролягати до Німеччини. Перечекати вирішили на вокзалі. «Прийшовши на вокзал, ми побачили жахливу картину… Тисячі біженців! Тисячі жінок, дітей, літніх людей! Усі вони сиділи на підлозі, на ганчірках, зі своїми дітьми, котами тощо. Цей жахливий запах, жахливий шум… Поляки дуже сильно допомагали! Волонтери давали їжу, одяг, ковдри – усе, що можна», – каже Діана. О 3-й ночі за ними приїхав родич з Німеччини – чоловік сестри. Він був разом зі своїм другом. Аби забрати українок, чоловіки їхали 14 годин без зупинок до Перемишля і ще 14 – назад. «В машині, дорогою до Німеччини, я майже постійно спала. Мені не хотілось прокидатись. Хотілося, щоб усе це якнайшвидше скінчилося. Прокидаючись на 5 хвилин, я читала новини і знову засинала. Це уже був вівторок, і мої друзі-хлопці почали писати смс, вітаючи зі святом… Вони, чомусь, бажали мені весни у душі, миру і гармонії, а я читала і не розуміла, з чим вони мене вітають? Відкривши календар, я зрозуміла: 8 березня», – згадує дівчина. 8 березня вони прибули до Герне – невеличкого містечка на північному заході Німеччини. Там Діану зустріла сестра. Сусід-німець запропонував їм безкоштовне житло. «Він «забив» увесь холодильник продуктами і навіть залишив для нас гроші, щоб ми могли купувати собі продукти. Друзі сестри передали для нас коробки з речами та засобами особистої гігієни», – розповіла Діана. Наразі дівчина працює, як і раніше, вчителькою: з понеділка по п’ятницю проводить онлайн-уроки для своїх учнів. А ще – вивчає німецьку мову, адже, каже, це відволікає від поганих думок. «Місто тут дуже маленьке. Ми навіть не думали, що у таку глиб Німеччини доїдуть українці. Але одного дня у магазині ми почули рідну українську мову: дівчата купували продукти. Згодом ми все частіше почали помічати і чути людей з України», – розказує Діана. Статусу біженців киянки поки не оформлювали. Вважають, що скоро зможуть повернутися додому. «Лишатись тут не хочемо. Ні. Хочемо лише додому. Інших думок навіть не допускаємо. Можливо, неправильно так говорити під час війни, але я вважаю, що нам справді пощастило. Ми виїхали з Києва, живемо у сестри. Нам не потрібно ночувати у таборі для біженців і рахувати копійки, щоб придбати їжу. Я дякую Богові за те, що ми це маємо, дякую кожному, хто нам допоміг. Інколи мені навіть соромно за те, що в нас все добре», – зазначає Діана Шеверун. Вона чула про «синдром провини біженця», додає Діана, але це не скасовує того факту, що це відчуття – і з нею. За п’ять тижнів війни, за даними ООН, Україну покинули чотири мільйони біженців. Разом із сім’ями, наодинці, з тваринами. Прихильники творчості Лесі Українки не дадуть збрехати - її поезія вся пронизана пристрастю, коханням, драмою та боротьбою. Такі сильні емоції у творах, попри те, що поетеса виросла в стриманій, шляхетній родині справжніх інтелігентів, можуть свідчити також про те, що пристрасті вирували і в житті письменниці. Щоправда, глибокого взаємного кохання та гармонії сімейного щастя вона, судячи з усього, так і не пізнала. Чи справді Максим Славінський, юний літератор, а згодом видатний державний діяч, був першим коханням Лесі Українки, достеменно невідомо. Але натяки на це є у листах самої Лесі та у спогадах її близьких. Максим і Леся познайомилися у 1886 році, коли їй було 15 років. Юний студент з родини дрібної шляхти був товаришем старшого брата поетки Михайла Косача. Разом вони входили в літературний гурток "Плеяда". Автор фото, Архівне фото Разом з Лесею Максим перекладав з німецької поезію Генріха Гейне. Наприкінці 1880-1890-х "пан Максим" часто фігурував в її листах до брата та навіть до мами - Ольги Косач, відомої за письменницьким псевдонімом Олена Пчілка. "Такою веселою, бадьорою, життєрадісною, якоюсь окриленою як тоді, коли вона приїхала того року з Києва і розказувала про нових знайомих товаришів, про спільні з ними літературні наміри-плани я, здається, ніколи більше її не бачила", - згадувала пізніше сестра Ольга Косач, з якою Леся була особливо близькою. У 1892 році Леся Українка присвятила Славінському вірша "Сон літньої ночі". "Кохано в ту ніч обгорнула мене, приснилась мені люба доля прекрасна, приснилось невидане щастя дивне", - писала тоді поетка. Чи справді ховалося за цими рядками романтичне почуття, важко сказати. Парою Максим і Леся так і не стали. У нього згодом була сім'я з іншою жінкою, бурхлива політична та дипломатична кар'єра в лавах Української Народної Республіки. Але доля його склалася трагічно. Після приходу радянської влади він вимушений був ховатися в Празі, де його в 1945 році заарештували. Після тортур 77-річний Славінський помер у Лук'янівській в'язниці в Києві. Молодий, чорнявий студент з Грузії Нестор Гамбарашвілі у 1895 році практично увійшов в родину Косачів. Він винаймав у них одну з п'яти кімнат в їхній квартирі біля київського Ботанічного саду, а паралельно навчав мов численних нащадків Косачів. Саме так і заприятелював з 24-річною Лесею. Гамбарашвілі, якого в родині Косачів часто називали Гамбаров, допомагав Лесі вчити латину, а вона йому - французьку. Він часто фігурував у її листах того часу. Леся відзначала його "кротость і терпіння" та не стримувала емоцій, очікуючи його повернення після літніх канікул у 1896-му. Автор фото, Музей видатних діячів української культури "Гамбарову передай, що я дуже і дуже рада, що він буде у нас, і що сподіваюсь сей рік не менше, а, може, й більше, його експлуатірувать", - грайливо написала письменниця сестрі. Сам Гамбарашвілі у спогадах згадував родину Косачів як "високо культурну, демократичну та сердечну", а стосунки з Лесею Українкою "особливо хорошими та товариськими". Він навіть привіз Лесі з Грузії кинджал на її прохання. Втім, судячи з усього, почуття Лесі Українки до красеня-грузина або не знайшли відповіді, або ж він пожертвував ними, одружившись з іншою. Для Лесі Українки це стало ударом, хоч трималася вона гідно. "Дуже сумно мені те, що ти пишеш про Гамбарова… Привітай його від мене, як побачиш. Скажи, що я часто згадую його, а що я йому не пишу, то се, певно, його не дивує", - написала Леся матері у відповідь на звістку про шлюб Гамбарашвілі восени 1897 року. В іншому листі вона не без сарказму прокоментувала його вибір: "Попався, жучку, в панську ручку". Дослідники вважають, що саме під впливом почуттів до Гамбарашвілі Леся Українка написала драматичний твір "Прощання" та "Єврейську мелодію". "Ти не мій! розлучив нас далекий твій край, і вродлива чужинка забрала!" - йдеться в поезії. Гамбарашвілі повернувся в Грузію, збудував наукову кар'єру. На могилі Лесі Українки він побував аж за 60 років - в 1958-му. "Сум і туга давили мені груди, багато миттєвостей нашої дружби спливали й проносились в пам'яті. Було тяжко-тяжко, до сліз, які мимоволі котилися по обличчю", - зізнавався він у своїх спогадах. Літо 1897 року Леся Українка традиційно проводила в Ялті. У теплому кліматі біля моря вона легше переносила свою важку хворобу - туберкульоз кісток. Тоді ж вона вперше зустріла Сергія Мержинського - молодого, захопленого марксиста з Білорусі. Він також страждав від туберкульозу, тільки легень. Автор фото, Архівне фото Леся щиро цікавилася його політичними поглядами, але справжній інтерес у неї викликав сам Мержинський. Літературознавець Юрій Лавріненко наголошував, що "зв'язок інтимно-романтичного і, мабуть, платонічного характеру з Сергієм Мержинським даремно інтерпретують як зв'язок політичний". Між ними зав'язалася дружба, Леся часто захоплено писала про нього в листах, він приїздив в гості до її родини. "Мержинський був дуже гарним мужчиною і на хворого він не виглядав", - згадувала Аріадна Труш, двоюрідна сестра Лесі Українки, дружина художника Івана Труша. Втім хвороба його з часом лише посилювалася. У інтимній ліриці Лесі Українки того часу тема кохання незмінно сусідує з тривогою та темою загибелі. "Все, все покинуть, до тебе полинуть, мій ти єдиний, мій зламаний квіте! Все, все покинуть, з тобою загинуть, то було б щастя, мій згублений світе!" - писала поетка. В останні роки життя Мержинському було зовсім зле. Леся постійно пише, що слід знайти гроші і забезпечити йому краще лікування, злиться на його родину, що не може дати йому гідного догляду. Зрештою, вона сама приїздить до Мінська і проводить останні місяці життя Мержинського коло його ліжка. Саме там, на хвилі емоцій вона за одну ніч пише свою драматичну поему "Одержима". "Ніхто в світі тепер не може (мені - Ред.) помогти, - описувала Леся свій стан матері незадовго до смерті Мержинського. - Ти не повинна дивитись на сю агонію (вона все ще триває), се не по твоїх нервах, я навіть писать тобі про се не хочу. Автор фото, Архівне фото Сергій Мержинський (унизу справа) в гостях у родини Лесі Українки в Гадячі Невдовзі після смерті Мержинського Леся з болем давала сердечну пораду сестрі Ользі, що саме налагоджувала власне особисте життя. "Коли згадую своє життя, то завжди боюсь, коли б хто з вас не повторив моїх помилок. А помилка головна в тім, що багато сили йшло на даремну видержку, на непотрібну терпливість, а серцю давалася воля тоді тільки, як уже було пізно", - писала поетка. Дослідники вважають, що почуття Лесі до білоруського марксиста не були взаємними. Але, судячи з її листів до рідних, він справді цінував її та потребував її присутності. "Відноситься він до мене так, наче я з тонкого шкла, що можу впасти і зараз же розбитись, - згадувала вона. - Все повторяє: "Я сознаю, что это страшный эгоизм с моей стороны, но я не в состоянии был бы отпустить вас теперь, нет, безусловно, не в состоянии". Письменниця Ольга Кобилянська - культова фігура в українському модернізмі. Як і Леся Українка, може вважатись однією з перших феміністок України. Вони з Лесею почали активно листуватись наприкінці ХІХ століття та продовжували листування до самої смерті Лесі Українки. Автор фото, Архівне фото Ольга Кобилянська стала справжньою подругою для Лесі Українки "Про якісь особливі стосунки Ольги Кобилянської та Лесі Українки сьогодні знають навіть ті, хто й тексти їхні хіба в школі колись читав. Юрій Андрухович у знаменитому вірші про класиків як "паскудне товариство" припечатав "Леська і Олька лесбіянки", спародіювавши стиль не так літературознавчих, як газетних статей", - пише у своєму блозі для BBC News Україна літературознавець Віра Агеєва. На її думку, листування Лесі Українки та Ольги Кобилянської вражає, зокрема, і лінгвістичними експериментами. Подруги виробили особливий стиль звертання в третій особі - "хтось біленький" і "хтось чорненький", "хтось" і "хтосічок". У листах бачимо пов'язану, очевидно, з дуже сильним душевним зворушенням одвертість і розчуленість, зазначає Агеєва. Автор фото, Архівне фото Завершальне "Хтось когось любить" часто фігурує в листах у різних варіаціях. Водночас подруги охоче обговорюють твори одна одної, підтримують у творчих кризах. У 1901 році, після смерті Сергія Мержинського, Леся Українка їде в гості саме до Ольги Кобилянської, аби знайти у неї розраду в момент страшної трагедії. Якраз у цей період листування стало особливо інтенсивним і відвертим. З майбутнім чоловіком Климентом Квіткою Леся Українка познайомилася в 1898 році на літературних читаннях у Києві. Йому було 18, а їй - 27. Він був студентом-старшокурсником, а вона вже знаною на всю країну письменницею. Відтоді вони спілкувались. Квітка, який цікавився фольклором, записував народні пісні з голосу Лесі, а вона всіляко підтримувала його в усіх починаннях. У листах до рідних Леся пише про Квітку з ніжністю і теплом, називає ласкаво "Квіточкою" або "Кльонею", дуже переймається його здоров'ям, адже він також хворів на туберкульоз. У 1903 році Леся приїздить до Квітки в Тбілісі, де він працював у суді дрібним клерком. А невдовзі вони по суті стали жити цивільним шлюбом, що на ті часи було нечувано. Автор фото, Архівне фото Цікаво, що Олена Пчілка обранця доньки недолюблювала. Вважала, що Квітка її забезпеченій та обдарованій доньці не рівня. На "несправедливо напасливе відношення до Кльоні" з боку матері Леся жалілася навіть сестрі Ользі. "У мами був неприємно холодний вираз в його присутності, одвертання очей, відповіді крізь зуби, закривання себе газетою або книжкою та інші "симптоми", либонь, добре знайомі тобі, - скаржилася письменниця в листі. - А свого відношення до Кльоні я не зміню, хіба що в напрямі ще більшої прихильності, у всякім разі, не мамині холодні міни можуть нас посварити". Церковний шлюб вони взяли аж у 1907 році. Суто через тиск родини та службове становище Квітки, яке вимагало офіційного одруження. Без гостей, гучної забави та зайвих церемоній. Але попри ніжність та увагу одне до одного про пристрасне кохання між Лесею і Квіткою, судячи з усього, не йшлося. "Лесине замужество було незрозуміло. Квітка моїх літ, він був гарний хлопець, способний, добре грав на фортепіано. Чи Леся любила його? Воно не випадало на те і повідомлення про її заміжність було несподіванкою. Можна сказати, що Леся виховала його, впливала на нього", - згадувала Аріадна Труш. Листи Лесі Українки до Квітки - небагатослівні та стримані, переважно про погоду та здоров'я - також контрастують з яскравими, емоційними і дуже відвертими листами до сестри, матері та Ольги Кобилянської. Сестра Ольга критично писала у спогадах, що Квітка "не належав до людей, що люблять чи вміють "окриляти" інших, слабкіших в чомусь за них". Вона підозрювала, що саме через нього Леся Українка припинила грати на фортепіано. Леся обожнювала музику, але після операції в дитячому віці, коли їй видалили хворі кістки з руки, гра давалася їй нелегко. "Він, певно, коли-небудь, при Лесі сказав щось неприємного про недосконалих музик-дилетантів, знеохотив її цим до музики і вона перестала грати. Але це лише мій здогад, може і невірний", - зауважувала Ольга. Останні роки подружжя прожило в Грузії. Це був непростий період, хвороба Лесі посилювалася, Квітка також часто хворів і страждав від нелюбої роботи в суді. Майже в кожному листі до рідні Леся скаржилась на безгрошів'я. Коли вона померла, Квітці було лише 33 роки. Він прожив довге життя, став видатним етнографом, пережив сталінські табори у 1934-1936 роках, у 65-річному віці одружився вдруге з піаністкою Галиною Кащеєвою, молодшою від нього на 40 років. Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber! Історія радянської Росії ще не так далеко пішла в минуле. Багато з наших бабусь, дідусів і батьків по-різному згадують ті роки. Союз свого часу об`єднував різну кількість держав і культур. Розглянемо, скільки республік було в СРСР. СРСР за свої 70 років існування налічував різне число республік. Були періоди, коли в складі Союзу було всього 4 республіки або Союз розширювався до максимальної своєї позначки - 16. Найбільш відомий і звичний склад Союзу такий: В період утворення СРСР, що припадає на 1922 рік, було тільки 4 республіки: РРФСР, УРСФСР, БРСФСР і Закавказька РФСР, яка згодом була розформована і перетворена в 3 самостійних республіки. Нині це Грузія, Вірменія та Азербайджан. Деякий час до складу СРСР входила Карело-Фінська АРСР, яка перебуває на особливому положенні. Таким чином, кількість республік, що входять до складу СРСР, було різним протягом усього часу існування СРСР. Розпад Союзу дав світові 15 самостійних держав. Також вам може бути цікава стаття Які країни входили до складу СРСР.Скільки було сестрі Локіміну
«Я майже постійно спала, мені не хотілось прокидатись». Історії двох українок, які евакуювалися до Німеччини
Історія Любові
Вокзал, черга, потяг…
Зі Львова до Перемишля за тисячу гривень з людини
Життя й робота в Німеччині. «Скажу чесно: досить важко»
Що далі?
Історія Діани
Перші дні війни: дзвінки, новини, «переїзд» до ванної
Дорога: через Вінницю і Львів до Перемишля
Останній сімейний вечір в Україні
«Мені не хотілось прокидатись»
Життя в Німеччині, робота – в Україні
«Інколи мені навіть соромно, що в нас все добре»
Чоловіки і жінки - усі кохання Лесі Українки
"Пан Максим"
Грузин, кинджал та зрада
Одержима
Роман з Кобилянською?
"Кльоня"
Скільки республік було в ссср?