Починаючи з 1960-х років, режим вимушений був вести війни проти національно-визвольних рухів у португальських колоніях в Африці. У квітні 1974-го молодші офіцери португальської армії, багато з яких мали би відправитися боронити колоніальну імперію, влаштували революцію. І диктаторський режим, який проіснував понад 40 років, виявився дуже слабким і впав менш ніж за дві доби. Дуже скоро після цього Португалія перетворилася на демократичну державу із сильними лівими політичними впливами.
Більше про Революцію гвоздик і про те, в чому її актуальність нині, «Історична Свобода» говорила з політологом Денисом Пілашем. – Революція гвоздик – тому що лісабонці, вітаючи повсталих солдатів, вставляли квітки гвоздики у дула їхніх автоматів. Але чому Революція капітанів? Чому рушійною силою цієї революції виступили молодші офіцери? Адже капітан – це командир роти чи батареї. – Не лише в Португалії, а в багатьох таких випадках невдоволення всередині армії зріє знизу, якщо це не якийсь переворот генеральської верхівки. І для цього було багато підстав. Випалювали цілі села, а в Мозамбіку був випадок, коли в одному селищі стратили все чоловіче населення. Це дозволяє згадати звірства, які чинить зараз Росія, інша колоніальна імперія, проти України Фактично на той час Португалія була останньою великою колоніальною імперією і вела війни майже в усіх своїх колоніях. Африка вже пройшла через 1960 рік, так званий Рік Африки, коли більшість колоній здобули незалежність. Натомість Ангола, Мозамбік, Португальська Гвінея, тобто Гвінея-Бісау сьогодні, острови Зеленого Мису, тобто Кабо-Верде, залишалися у складі португальської імперії. І коли на початку 1960-х почалися антиколоніальні збройні партизанські рухи, то велику кількість португальських солдатів і молодших офіцерів відправляли на їхнє придушення. Часто діяли надзвичайно брутальними засобами. Випалювали цілі села, а в Мозамбіку був випадок, коли в одному селищі стратили все чоловіче населення. Це дозволяє згадати звірства, які чинить зараз Росія, інша колоніальна імперія, проти України. В умовах, коли Португалія була економічно однією з найвідсталіших країн Західної Європи, для багатьох людей з незаможних верств населення армія була єдиним доступним соціальним ліфтом. І вони йшли до війська, наражаючись на небезпеку загинути в багаторічних колоніальних війнах. На додачу, незадовго до революції 1974 року, стався останній поштовх для того, щоб консолідувати цей «Рух капітанів», чи то «Рух збройних сил», як він офіційно називався. Влада, маючи потребу в поповненні офіцерського складу, ухвала низку декретів. І для випускників вищих навчальних закладів зробили пільгові умови, за якими вони відразу в армії отримували звання капітанів. Це викликало невдоволення тих, хто багато років служив, щоб пройти цей шлях до капітанського звання… – Тобто, професійний військовий мав служити з молодшого лейтенанта, умовно кажучи, щоб за 10 років стати капітаном, а випускник військової кафедри ставав капітаном відразу?
– Так. Кадрові військові опинилися у вразливому стані. І вони відчували ще й соціальне невдоволення, оскільки за умов нерівного доступу до вищої освіти перевагу мали люди, наближені до еліти. В цих колоніальних війнах їм протистояли національно-визвольні рухи різного спрямування, багато з них були ліворадикальні. І частина з цих ідей просочувалися до цих португальських молодших офіцерів, які відправлялися, щоб придушувати їх. І все це разом склало основу цього «Руху капітанів». – Ми говоримо про Португалію, але цю ситуацію екстраполюємо на Росію. І тут цікава така аналогія: в Португалії на той час була дуже слабенька економіка. Але це була сировинна імперія, яка озброювала і тримала доволі велику армію завдяки тому, що в колоніях видобували корисні копалини, які продавали і купували зброю. Якщо Росія експортує нафту і газ, то там здебільшого експортували метали, зокрема золото, діаманти, цінні породи деревини.
Повертаючись до капітанів. Професійні військові були невдоволені. Але, все ж таки, над капітанами є майори, полковники, генерали. Що вони робили?
– В момент заснування «Руху збройних сил» у його складі було до 130 офіцерів, і практично всі вони справді були капітанами. Майорів було троє від самого початку, і згодом приєднався аж один полковник. Якщо ж казати загалом, то серед полковників і генералів теж було невдоволення. Вони теж бачили, що наростають кризові явища. Проте вони надто тісно були інтегровані до керівної верхівки. Диктатор Салазар – університетський професор. Він начебто обіймав не першу посаду прем’єр-міністра, але фактично на посаду президента на виборах, які були радше фарсом, адже зазвичай більше одного кандидата не було, проводив якогось представника вищого військового командування. Останнім таким президентом був адмірал Амеріку Томаш. Це був «весільний адмірал», який займався перерізанням стрічок і реальних повноважень фактично не мав. Обов’язкове оздоблення початкових шкіл у Португалії в часи диктатури. Ліворуч портрет глави уряду Салазара, праворуч – президента Томаша – Але на той час Салазар вже помер, а його місце посів Каетану, близький соратник Салазара. Диктатура Салазара не поверталася до смертної кари, яку в Португалії скасували ще в ХІХ столітті. Однак активно використовували позасудові розправи – Так, але обрали цього Томаша ще у 1958 році. І це були єдині вибори, на яких влада дозволила хоч якусь конкуренцію. І тут, якщо ми вже говоримо про генералів, був єдиний випадок, що кинули виклик цій системі зсередини. Це був Умберто Дельгадо, наймолодший в генеральському складі. Він починав як симпатик фашистських, ба навіть нацистських ідей. Однак коли пропрацював військовим аташе в США, то його погляди різко змінилися, і він став прибічником демократії, зблизився з опозицією, яка була практично вся нелегальна – від лібералів і до комуністів. На виборах йому, звісно, намалювали поразку. А після цього в 1965 році його вбили. Диктатура Салазара не поверталася до смертної кари, яку в Португалії скасували ще в ХІХ столітті. Однак активно використовували позасудові розправи над політичними опонентами руками політичної поліції PIDE (Міжнародна поліція захисту держави – ред.). І фактично, за винятком цього ліберально налаштованого генерала Дельгадо, великого невдоволення не було. Та наприкінці режиму однією з ключових фігур стає генерал Антоніу де Спінола, який деякий час був губернатором Гвінеї-Бісау. Коли стається це повстання, і його масово вітає народ, то самі повстанці-капітани пропонують фігуру генерала Спіноли, який виступив незадовго до того з книгою чи то ним написаною, чи за нього написаною «Португалія та майбутнє», де він каже, що нам потрібні зміни, через що він став фігурою, яку асоціювали з невдоволенням начебто, хоча він все рівно був дуже системним гравцем. І йому фактично передали владу, оскільки диктатор МарселуКаетану заявив, що він передасть владу не «черні», а тільки якомусь генералу. І ось цей Спінола виявився на певний час компромісною фігурою, оскільки він, з одного боку, мав високий статус, а з іншого боку, наліт опозиційності. – А чим пояснити легкість цього перевороту? Адже попервах капітани ледь не тиждень планували бої за Лісабон, а в результаті повстання мало успіх за два дні. Причому режим спирався на потужні спецслужби. Чим пояснити такий успіх?
Режим Салазара і Каетану, як зараз режими Путіна чи Лукашенка, спирався на силовиків. З часом навіть представники цього апарату вже не мають ентузіазму захищати режим – Капітани перемогли ще й при тому, що мали величезну кількість логістичних труднощів. І здавалося, що все буде ще складніше. А виявилося, що цей колос стоїть на глиняних ногах, що фактично соціальної бази в режиму не залишилося. Режим Салазара і Каетану, як зараз режими Путіна чи Лукашенка, активно спирався на силовиків, на спецслужби, занедбуючи при цьому все інше. Однак з часом виявляється, що навіть представники цього апарату вже не мають ентузіазму захищати режим. А поза тим абсолютна більшість населення – селяни, робітники, освічені професіонали – відкидала режим. Салазару навіть публікували спеціальні випуски газет, де були тільки ті новини, які йому сподобалися б Тут теж можна провести паралелі щодо інформаційної бульбашки, в якій перебуває російська верхівка зараз. Коли перший диктатор Салазар впав з крісла, всі думали, що він помре, і владу передали його соратнику Каетану. Однак Салазар вижив і наступні кілька років перед ним грали комедію, начебто він досі керує всіма справами в державі. Для нього навіть публікували спеціальні випуски газет, де були тільки ті новини, які йому сподобалися б. Наприклад, там не було про те, що американські астронавти висадилися на Місяць. – А чим могло образити Салазара те, що американці висадилися на Місяць? – Є думка, що це могло образити якісь його релігійні почуття або просто те, що він трошки не долюблював їх. Це вже такий анекдотичний приклад. Португальська спецслужба PIDE була дуже одіозною і жахала не тільки португальців, була єдиною, хто захищав режим Але фактично не було справді зв’язку між реальною ситуацією і тим, що отримувала влада. І в підсумку, не було кому цей режим захищати. Португальська спецслужба PIDE справді була дуже одіозною і жахала не тільки португальців, вона мала і міжнародний вплив. І фактично вона була єдиною, хто захищав режим. Переворот був майже безкровним, а четверо загиблих – це були люди, яких розстріляли якраз з будівлі цієї спецслужби. Чи можете ви надати найпопулярніші факти та статистику про Франко-алжирські відносини? Підсумуйте цю статтю для 10-річної дитини Відносини між Алжиром та Францією налічують уже понад п'яти століть. Протягом цього проміжку часу відбулося багато змін всередині самої нації Алжиру і ця риса згодом досить вплинула на їх стосунки. За цей часовий період Алжир перейшов через частину Османської імперії, був завойований і колонізований Францією, відіграючи важливу роль в обох світових війнах і, нарешті, зараз має власну націю. З часом відносини між народами стали гірші, оскільки напруга між алжирцями та французами зростала. Однак, незважаючи на свою історію і Алжир, і Франція мають між собою довгі та багаті історичні відносини. У 1992 році стосунки між Алжиром та Францією почали зміцнюватися. Сьогодні стосунки між Францією та Алжиром вважаються досить міцними. У Франції є посольство Алжиру в Парижі, а в столиці Алжирі — посольство Франції. Перший контакт між двома народами відбувся в 1526 році, коли Алжир був частиною Османської імперії. Франциск I з Франції та османський імператор Сулейман I Прекрасний домовились про франко-османський союз, який ініціював контакт між Францією та варварськими державами Північної Африки. Ці держави вважалися васалами для Османської імперії, таким чином, в результаті цього союзу вони були втягнуті у відносини з Францією. Алжирсько-французькі відносини почалися значно пізніше, через кілька сотень років після першого контакту між Османською імперією та французами. За короткий час відносини між Францією та Алжиром були одними з колонізацій. Колонізація Алжиру Францією розпочалася після досить своєрідної події, у квітні 1827 р., коли Дей Алжиру нібито ударив французького консула мухоморкою [1] Через три роки після цієї події Франція розпочала вторгнення в Алжир. Між цими трьома роками Франція безуспішно намагалася здійснити різні тактики, щоб встановити контроль у регіоні. Усі вони виявилися невдалими, що призвело до рішення в 1830 р. про вторгнення в країну. Алжирці швидко капітулювали після висадки французької армії 5 липня 1830 р. Останній дей Алжиру, Хусейн, був вимушений покинути країну у вигнанні (це було своєрідною частиною угоди). Однак один важливий османський лідер Алжиру був при владі ще декілька років, але в цілому швидко підпав під вплив французькоїй присутності в регіоні [1] . Через те, що Константинополь знаходився на значній відстані від Алжиру, Франція легко зупинила османський вплив у регіоні, а натомість розповсюджувала власну владу. Французьке панування Алжиру було встановлене у 1830-1847 роках, в якому було створено основу стосовно контролю над нацією. Загалом, у даній області відчувалася напруга у повітрі, з частими сутичками між французами та алжирцями. Поки тривала французька окупація, французькі поселенці почали колонізувати регіон і вимагали привілеїв для управління землею від імені французького уряду [1] . Цей тип системи продовжувався, і Алжир став юридично частиною Франції. Поселенці остаточно закріпили свою владу в регіоні у 1870 році після піднесення Третьої Французької Республіки. До цього Алжир здійснювався через військову адміністрацію. Згодом був призначений генерал-губернатор регіону. Також налічувалося лише 10 % населення та французькі поселенці мали багато привілеїв. Під час Другої світової війни Північна Африка була полем битви для більшої частини європейської війни. З вторгненням у Францію Німеччини у 1940 р. сили союзників швидко взяли під контроль колонії, що колись контролювались французами. Англо-американська окупація Північної Африки становила початок для сучасного Алжиру. За цей час окупаційні війська (як союзницькі, так і Осі) почали виголошувати повідомлення та обіцянки щодо «нового світу для раніше підданих народів». Обіцянки емансипації хвилювали алжирський народ, оскільки вони, нарешті, зможуть сформувати суверенну націю. У грудні 1942 р. Ферхат Аббас склав Алжирський маніфест і подав його як союзницький, так і французькій владі [1] . Цей маніфест хотів визнати Алжир, який був суверенним і вільним від колонізації. У відповідь, у 1943 р. Було надано французьке громадянство як вибір багатьом північноафриканцям. Однак цього було недостатньо для задоволення алжирців, і незабаром розпочались повстання. 8 травня 1945 року під час урочистостей, присвячених закінченню світової війни, в Сетифі відбулося неорганізоване піднесення, де загинули 84 європейських поселенців. Французи відповіли грубою силою, пригнічуючи алжирське населення, вбивши понад тисячі алжирців. Протистояння проти французів продовжувалося, і жорстокі сили, які застосовували французи, також тривали. Загалом підрахунки загиблих людей становлять від 1000 до 45 000 загиблих, при цьому набагато більше поранених. Слідом за подіями минулого як різаниною Сетифа, знову було запроваджено французьке правило на даних територіях. Більше століття Франція зберігала колоніальне панування на території Алжиру. Звісно, допускалися винятки з республіканського права, сюди входили закони шаріату, які застосовували ісламські звичайні суди щодо жінок-мусульман, які надавали жінкам певні права на майно та спадщину, яких вони не мали за французьким законодавством [2] . Невдоволення алжирців-мусульман зросло після світових воєн, в яких алжирці зазнали велику кількість жертв з їх боку [2] . Алжирські націоналісти розпочали зусилля, спрямовані на підвищення рівності, перераховуючи скарги в Маніфесті народу Алжиру, який вимагав рівного представництва в державі та доступу до громадянства, але не мав рівності для всіх громадян для збереження ісламських заповідей. Французька відповідь полягала в наданні громадянства 60 000 «заслужених» мусульман [3] . Під час реформ у 1947 р. Французи створили двопалатний законодавчий орган з одним будинком для французьких громадян та іншим для мусульман, однак голос європейця дорівнював семи голосам мусульман. З'явилися воєнізовані угруповання, такі як Front de Libération nationale (FLN), яка претендувала на арабсько-ісламське братство і державу [2] . Це призвело до початку війни за незалежність, власне війни в Алжирі в 1954 р. З перших збройних операцій у листопаді 1954 року цивільні громадяни Пьє-Нуар завжди були мішенню для FLN, або шляхом вбивств, бомбардувань барів, кінотеатрів та масових різанин, тортур та зґвалтувань в господарствах [4] . На початку війни Пьє-Нуари вірили, що французькі військові зможуть подолати опозицію. У травні 1958 р. демонстрація за французьким Алжиром на чолі з Пьє-Нуар, але включаючи багато мусульман, зайняла будинок уряду Алжиру. Генерал Массу контролював бунт, створивши Комітет громадської безпеки з вимогою призначити його знайомого Шарля де Голля президентом Французької четвертої республіки, щоб запобігти «залишення Алжиру». Це і призвело до падіння Республіки. У відповідь парламент Франції проголосував 329 за і 224 проти призначення де Голля до владі. Як тільки де Голль взяв на себе керівництво, він спробував застосувати мир, відвідавши Алжир протягом трьох днів після його призначення, виголошуючи фразу «французький Алжир!», але у вересні 1959 р. він запланував референдум для алжирського самовизначення, який пройшов переважним чином. Багато французьких політичних та військових лідерів в Алжирі розглядали це як зраду і створили Organisation armée secrète (OAS), яка мала велику підтримку серед Пьє-Нуар. Ця воєнізована група почала атакувати чиновників, що представляли авторитет де Голля, мусульман та самого де Голля. OAS також звинувачували у вбивствах та вибухах, що зводили нанівець можливості примирення між громадами [5] , тоді як самі «Pieds-Noirs» ніколи не вірили у таке можливе примирення, оскільки їхня громада була спрямована на це з самого початку [4] . Опозиція завершилася в 1961 році під час Алжирського путчу 1961 року на чолі з генералами у відставці. Після цієї невдачі, 18 березня 1962 р. Де Голль та FLN підписали угоду про припинення вогню, Евіанські угоди та провели референдум. У липні за проголосували 5 975 581 та 16 534 проти незалежності від Франції. Це стало приводом для різанини надвірного мусульманського населення Пьє-Нуар в Орані. Європейських людей розстрілювали, насилували та доставляли на бійню Петі-Лак, де їх катували та страчували [6] . Незважаючи на неоднозначні настрої в Алжирі щодо колишньої колоніальної влади, Франція зберігала історично прихильне становище в міжнародних відносинах Алжиру. Алжир відчував високий рівень залежності від Франції в перші роки після революції і суперечливе бажання бути звільненим від цієї залежності. Вже встановлені торговельні зв'язки, відсутність досвідчених алжирських урядових чиновників та військова присутність, передбачена Угодами Евіан, що закінчують війну за незалежність, забезпечили продовження впливу Франції. Франція надавала необхідну фінансову допомогу, постійне постачання основного імпорту та технічного персоналу [7] . Такі доброзичливі відносини були змінені в перші роки Бумедієна, коли уряд Алжиру взяв під контроль французькі інтереси видобутку нафти та нафтопроводу та націоналізував промислові та енергетичні підприємства. Французькі військові частини майже одразу були витягнуті. Франція, хоч і, очевидно, бажала підтримувати відносини співпраці, була проігнорована, оскільки Алжир, який прагне скористатися новою незалежністю, звернувся до інших торгових партнерів. Невдовзі алжирський інтерес до відновлення французько-алжирських відносин знову виник. Переговори між Бумедіеном та урядом Франції підтвердили зацікавленість обох країн у відновленні дипломатичних відносин. У 1974 році президент Алжиру Бумедієн заявив, що «відносини між Францією та Алжиром можуть бути добрими чи поганими, але жодним чином вони не можуть бути тривіальними», змальовуючи ці відносини. Франція хотіла зберегти своє привілейоване становище у стратегічно та економічно важливій алжирській нації, і Алжир сподівався отримати необхідну технічну та фінансову допомогу. Французька інтервенція у Західній Сахарі проти Полісаріо та його відсутність закупівель нафти в Алжирі, що призвело до торговельного дисбалансу в кінці 1970-х рр. напружило відносини та перемогло зусилля щодо двостороннього зближення. У 1983 році Бенджедід був першим лідером Алжиру, який був запрошений до Франції в офіційному турі, але відносини сильно не покращилися. Незважаючи на напружені політичні відносини, економічні зв'язки з Францією, особливо ті, що стосуються нафти та газу, зберігаються протягом незалежної історії Алжиру. Націоналізовані алжирські газові компанії, намагаючись зрівняти експортні ціни на природний газ із цінами своїх сусідів, відчужували французьких покупців наприкінці 1970-х на початку 1980-х років. Пізніші газові угоди призвели до значного зростання двосторонньої торгівлі на мільярди доларів. Подальші суперечки щодо ціни на природний газ наприкінці 1980-х років призвели до різкого падіння імпорту та експорту французько-алжирських країн. Перший впав більше ніж на 10 мільярдів франків, останні на 12 мільярдів французьких франків у період з 1985 по 1987 рік. Новий договір про ціну в 1989 році відновив кооперативні зв'язки. Нова угода надала значну французьку фінансову допомогу для виправлення дисбалансів у торгівлі та гарантувала французькі зобов'язання щодо закупівель та алжирські ціни на нафту та газ. Французька підтримка уряду Бенджадід протягом важкого періоду 1988 року, коли уряд виявився особливо невдалим, і подальша підтримка економічної та політичної лібералізації в Алжирі прискорила поліпшення французько-алжирських відносин. Нарешті, зближення з Марокко, низка спільних економічних підприємств між Францією та Алжиром та створення УМА знизили частину напруженості, що залишилася. Одним із джерел постійної агітації було питання еміграції Алжиру до Франції. Політика Франції щодо алжирських іммігрантів була непослідовною, а французькі народні настрої, як правило, були несприятливими щодо арабського населення. Французький уряд коливався між широкими зобов'язаннями щодо «розробки коду», залучаючи широкі соціальні мережі для робітників алжирців-емігрантів, та підтримку суворих норм щодо дозволів на роботу та навчання, випадкових пошуків юридичних документів та швидкої депортації без оскарження у випадку порушення. Північноафриканські громади у Франції залишаються відносно ізольованими, і хронічні проблеми зберігаються для алжирців, які намагаються отримати житло, освіту та працевлаштування. Щорічно між північноафриканськими емігрантами, французькою поліцією та громадянами трапляється ряд расово мотивованих інцидентів [7] . Однією з галузей, яка підкреслює як залежність Алжиру від Франції після революційних років, так і динаміку непослідовної французької політики щодо іммігрантів — це футбол. До революції гравці алжирців, які демонстрували футбольну майстерність, були призвані до збірної Франції та змогли представляти Францію у великих змаганнях, таких як Чемпіонат світу з футболу (the FIFA World Cup). Їм не було дозволено представляти Алжир на чемпіонаті світу з футболу, оскільки Алжир на той час не був визнаний незалежною країною. Однак після революції в Алжирі бракувало ресурсів та інфраструктури для належного розвитку молодих алжирських гравців і цю відповідальність поклали на Францію та використали Францію як інкубатор для нових гравців. Перевага цієї динаміки полягала в тому, що алжирські гравці змогли отримати необхідну футбольну підготовку та досвід. Франція швидко скористалася правом подвійного громадянства цих алжирських гравців, оскільки вони мали велику цінність. Кілька алжирських гравців, включаючи легендарного Зінадіна Зідана, принесли велику похвалу та славу Франції, і Франція завжди швидко підкреслювала французьку ідентичність цих гравців, коли вони переважали, ігноруючи їхню алжирську спадщину або підкреслюючи її, коли вони робили помилки. Середні алжирські гравці, які розвинулися у Франції, потім переходять до національної збірної Алжиру, тому за такої системи алжирська футбольна команда систематично зазнавала труднощів. Не менш проблемним було і Алжирське поводження з проблемою емігрантів. Уряд надав значну освіту, економічну та культурну допомогу емігрантській громаді, але був менш послідовним у захисті прав працівників-емігрантів у Франції, часто підпорядковуючи інтереси своїх робітників стратегічним дипломатичним питанням у підтримці сприятливих відносин з Францією. Зростання ісламізму в Алжирі та подальше втручання ісламістів з боку уряду мали серйозні наслідки для обох країн: рекордна кількість алжирських ісламістів втекла до Франції, де їх культурна несхожість на арабських ісламістів є чужою для країни. На початку 1990-х майже 20 % всього алжирського експорту та імпорту було призначено або походить з Франції. У Франції проживало понад 1 мільйон алжирців, в Алжирі були численні франкофони, що створило величезне культурне перекриття. Французька мова залишалася мовою викладання у більшості шкіл та мовою, якою користуються понад дві третини всіх газет та періодичних видань та в численних телевізійних програмах. Алжир та Франція поділяють культурний фон, який виходить за рамки дипломатичних маневрів і зберігається протягом періодів «невдоволення» та напружених відносин. Однак з часом арабізація Алжиру та посилення поляризації суспільства між франкофонською елітою та арабською масою мобілізували антифранцузькі настрої. Підтримка арабізації алжирського суспільства, включаючи ліквідацію французької мови як другої національної мови та акцент на навчальній програмі з арабізованою освітою — та останні успіхи FIS свідчать про зростаючу пристрасть Алжиру до утвердження незалежної національної ідентичності. Така ідентичність підкреслює арабську та ісламську культурну традицію, а не французьке колоніальне минуле. Однак підтримка Франції військового режиму, який взяв на себе владу на початку 1992 року, свідчить про те, що відносини між двома країнами залишаються міцними [7] . Після розстрілу 27 червня 2023 року молодого Нахеля, убитого поліцейським під час перевірки на узбіччі дороги, Алжир говорить про «шок» і «страх» і нагадує про «обов’язок Франції захищати». . Парламент Франції починає розгляд резолюції від 7 грудня 2023 року, спрямованої на припинення таємної угоди, укладеної в 1968 році з Алжиром Шарлем де Голлем про імміграцію, яка регулює доступ алжирців до ринку праці та соціального забезпечення у Франції. . У даний час в Алжирі існує дві французькі міжнародні школи:Коли французи пішли з Алжиру
Революція гвоздик: як військові звільнили Португалію від диктатури і колоніальної спадщини
Франко-алжирські відносини
білатеральні відносини / З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia
Шановний Wikiwand AI, Давайте зробимо це простіше, відповівши на ключові запитання:
Рання історія
Французьке поселення Алжиру
Друга Світова війна
Алжирська війна
Сучасний стан
Освіта