З 24 березня по 10 червня 1999 року НАТО розпочала масовані бомбардування Союзної Республіки Югославія (Сербія і Чорногорія), намагаючись припинити етнічні чистки на півдні Сербії – у Косові, населеному албанцями. Повітряні нальоти тривали більше двох місяців, але таки досягли своєї мети – Сербія змушена була вивести свої війська з Косова та передати контроль над краєм міжнародному контингенту. Сербія, без участі якої не обійшовся жоден етнічний конфлікт на території колишньої Югославії та яка активно просувала ідеологему “великої Сербії”, провокуючи та роздуваючи міжнаціональні чвари, у 1999 році була примушена до миру. Внаслідок силової операції Північноатлантичного альянсу Белграду не лишалося нічого іншого, як піти на умови міжнародної спільноти. Відтоді суперечки щодо правомірності дій НАТО не стихають – адже через позицію Росії та Китаю Радбез ООН так і не зміг надати Альянсу мандат Організації Об’єднаних Націй. Всі ці роки Москва активно просуває власні міфи: про свою виключну роль у владнанні конфлікту; про “злочини НАТО”; про агресивну війну Альянсу на території Європи з “країною-переможницею фашизму” тощо. Чим далі в часі віддаляється від нас громадянська війна в колишній Югославії, тим більше міфів і фальсифікацій вона породжує. Найбільших зусиль у царині міфотворчості та підміні понять відіграють Росія та Сербія, яка вважається союзником першої на Балканах та відома своїми проросійськими настроями. Що не заважає їй активно вести переговори щодо вступу до Європейського Союзу та НАТО. Після розпаду Австро-Угорщини в 1918 році землі Хорватії, Словенії, Боснії і Герцеговини, Далмації, Сербії і Чорногорії об’єдналися в державу. У роки Другої світової війни Югославія воювала на боці Антигітлерівської коаліції, була окупована нацистською Німеччиною. На її території розвинувся потужний багатонаціональний партизанський рух на чолі з Йосипом Брозом Тіто. Після війни йому вдалось очолити країну – Югославія стала федерацією з шести соціалістичних республік та двох автономних соціалістичних країв. Усі народи Югославії були визнані рівноправними. Тітовська національно-державна реформа привела до певних успіхів: стали поступово забуватися етнічні чистки воєнних років, в країні знизився градус напруги міжетнічних відносин. Керівництво країни заявило про появу нової наднаціональної етнічної спільноти – югославського народу. Утім, тривала ця ідилія недовго: після смерті Тіто у 1980 році дезінтеграційні процеси та приховані міжнаціональні конфлікти почали посилюватись, що призвело, врешті, до розпаду країни. У 1991 році відокремилися чотири з шести республік: Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія. На територію спочатку Боснії і Герцеговини, а потім автономного краю Косово були введені миротворчі сили ООН. Тим часом Югославія, в якій залишалося дві республіки, в 2003 році перетворилася в Сербію і Чорногорію. Остаточний розпад на складові стався у 2006-му після чорногорського референдуму про незалежність від Сербії. Албанці в Косові, яке в кінці 1980-х фактично втратило автономію, почали створювати паралельну державу задовго до збройного конфлікту і операції НАТО. До цього їх примусили обставини – внаслідок постійного втручання Белграда, та збройних конфліктів на початок 1999 року з Косова вимушені були виїхати близько 850 тисяч осіб з двох мільйонів населення. Ще 230 тисяч втратили свої домівки і вважались внутрішньо переміщеними. Початку бомбардувань передували масові етнічні чистки албанців сербською армією та парамілітарними формуваннями. Згідно з базою даних белградського Фонду гуманітарного права, під час збройного конфлікту 1998-1999 років в Косові були вбиті або пропали безвісти 13 535 людей. Більшість жертв – албанці (10 812), крім того, вбито 2 197 сербів і 526 представників інших народів. Із 20 березня по 14 червня 1999 року сербські сили під гаслом “захисту сербської території від агресії НАТО і терористів” вбили близько семи тисяч албанців, які не брали участі у військових діях. Частина цих жертв пізніше була виявлена в масових похованнях. За цей час члени Армії звільнення Косова вбили 328 цивільних осіб з числа сербів і 136 циган та інших неалбанців. Безпосередньо в бойових зіткненнях вбито 1 204 членів Армії і 559 сербських поліцейських і солдатів. Насправді Милошевич, який тоді очолював Сербію, розумів, що втримати контроль над Косовим вже не вдасться. Забезпечувати там сербську присутність ставало все важче. Албанців вигнали з усіх органів влади, і вони фактично були змушені створювати паралельну політичну систему, паралельну поліцію, освіту, охорону здоров’я. Офіційну адміністрацію вже ніхто не визнавав, адже албанці становили 90% населення. Тому політичне керівництво Сербії використало втручання НАТО як виправдання втрати контролю над Косовим. Бомбардування дало змогу зберегти Милошевичу обличчя: мовляв, ми змушені піти під тиском, НАТО сильніше, тому Сербія змушена капітулювати. При цьому Слободан Милошевич спочатку не вірив у можливість бомбардувань і сподівався на сухопутне вторгнення. Але НАТО не поспішало з наземною операцією – нальоти авіації продовжувались 78 днів і змусили Белград капітулювати. Щоправда, Милошевичу дали можливість скласти зброю на досить почесних умовах: 10 червня 1999 року було ухвалено Резолюцію ООН про передачу контролю над Косовим міжнародним миротворчим силам. Для Москви Косово і бомбардування Югославії завжди було досить болючим питанням. Офіційна російська влада намагається позиціонувати себе як головний союзник Сербії та захисник її від свавілля Заходу. Косово Кремль здебільшого використовує задля пропаганди, намагаючись провести аналогії з Кримом та виправдати його анексію. Зазвичай педалюється теза про спровокований Заходом конфлікт задля розвалу Югославії. Хоча Росія і НАТО в тих подіях виступали партнерами. Кремль воліє про це не згадувати. Всі ці роки Москва продовжує твердити, що операція НАТО – грубе порушення міжнародного права. За версією російської дипломатії, суть проблеми зводиться до того, що НАТО під приводом запобігання гуманітарній катастрофі силою відібрала автономний край Косово та розвалила Югославію. Тим часом Росія брала участь в ухвалені кількох резолюцій Ради Безпеки ООН, які передбачали заходи тиску на Сербію. Тодішній президент РФ Єльцин відгукувався про політику Милошевича вельми несхвально, вважаючи його поведінку “абсолютно безпринципною”. “У відносинах з Росією його головною ставкою були вибух невдоволення росіян моєю зовнішньою політикою, розкол в суспільстві, підштовхування нас до політичної і військової конфронтації із Заходом”, – вважав Єльцин. За його словами, Москва чітко давала зрозуміти сербському керівництву: “військової підтримки від Росії не буде”. Проте Росія воліє згадувати інше: так званий “кидок на Приштину” та символічний розворот літака з Чорномирдіним, який представляв Росію у міжнародній переговорній групі по Косову, над Атлантикою. Останнє видається Кремлем як символ несприйняття операції НАТО та демарш, покликаний продемонструвати світу окремішню позицію Росії. Але на цей демарш ніхто не звернув уваги – рішення тоді ухвалювалися в інших столицях і позиція Росії, за великим рахунком, нікого не цікавила. Що стосується “кидка на Приштину”, про який зараз знімаються героїчні фільми, то він заледве не призвів до збройного конфлікту між вояками РФ та солдатами НАТО. Росія, якій не було виділено окремий сектор в Косові, провела спецоперацію по встановленню контролю над аеродромом Слатіна. Вранці 12 червня 1999 року в Косово прибули близько 200 російських десантників, які служили в миротворчих силах в Боснії і Герцеговини. Вони випередили британських військових, які повинні були зайняти ключовий косовський аеродром, здатний приймати важкі військово-транспортні літаки. Рішення про захоплення аеропорту ухвалювалось поспіхом, вже після підписання всіх міжнародних угод щодо введення миротворчих сил. Авантюрне рішення ніяк не впливало на обстановку в Югославії, але було покликане продемонструвати моральну перемогу Москви. Тепер дії російських десантників стали пропагандистською легендою і видаються за операцію, що врятувала Сербію від окупації. Але пропагандисти воліють мовчати про той факт, що забезпечувати десантників було неможливо – сухопутних коридорів не було, а Румунія, Болгарія та Угорщина негайно закрила повітряні коридори для російських літаків. Після тривалих переговорів росіянам дозволили розміститись у тих районах Косова, які контролювались Німеччиною, Францією та Сполученими Штатами. Нинішні зусилля Росії спрямовані, насамперед, на блокування членства Косова у міжнародних організаціях та зближення його з НАТО та Євросоюзом. Відповідно до конституції Сербії, територія Республіки Косово є частиною Республіки Сербія і входить до її складу як “Автономний край Косово і Метохія”. Саме у такому статусі його визнає і Росія та низка інших країн, зокрема Китай, Румунія, Болгарія, Словаччина. На противагу їм, незалежність країни визнали США, Франція, Велика Британія, Італія тощо. Загалом – 114 країн-членів ООН. Але статус країни, що не до кінця визнана, заважає Косову повноцінно інтегруватись в НАТО та Європейський Союз. Така ситуація заважає і Сербській інтеграції до цих же структур – попри проросійську риторику Белграда, зовнішньополітичним пріоритетом для нього залишається вступ до ЄС та НАТО. У російського керівництва великі амбіції та бажання грати роль гаранта стабільності на Балканах, але як виявилося, вплив Росії в цьому регіоні сильно обмежений. Поки що ситуація залишається неврегульованою – взаємні претензії Приштини та Белграда ще довго заважатимуть нормалізації стосунків між країнами. P.S. “Югославський сценарій” часто ладнають до СРСР. І до певної міри можна розглядати російське вторгнення в Україну 2022 року таким собі відтермінованим справжнім розпадом Союзу, але більшою мірою – розпад Югославії може бути прикладом майбутнього розпаду Росії. Фото: Югославія/A10 Thunderbolt Сподобався матеріал? Підтримай Український інтерес. І на оновленій землі врага не буде! Слава Україні! Приватбанк 5457 0822 9082 5491 Монобанк 4441 1144 0359 2361 PayPal – [email protected]
Чи можете ви надати найпопулярніші факти та статистику про Югославія? Підсумуйте цю статтю для 10-річної дитини Югосла́вія (сербохорв. Jugoslavija, Југославија) — держава, яка існувала з 1918 по 1992 рік на Балканському півострові у Південній Європі та Центральній Європі. Основними народами Югославії були серби, хорвати, словенці, боснійці, македонці, чорногорці та албанці. Столицею Югославії був Белград. Югославія виникла внаслідок падіння Австро-Угорської імперії по завершенню Першої світової війни. Спершу ця держава була королівством, що об'єднало Сербію, Чорногорію і колишні австро-угорські землі Боснії, Хорватії та Словенії. Після Другої світової війни до влади в Югославії прийшли комуністи і вона перетворилася на союзну федеративну республіку, що складалася з шести республік і двох автономій. На початку 1990-х більшість цих республік проголосили незалежність від Белграда, що спричинило низку воєнних конфліктів, відомих як Югославські війни. Після цього республіки Чорногорія і Сербія утворили зменшену федеративну державу — Союзну Республіку Югославія, відому з 2003 по 2006 рік як Сербія та Чорногорія. Ця держава претендувала на статус єдиного правонаступника СФРЮ, але ці претензії зустріли опір інших колишніх республік. Зрештою, вона погодилася з думкою Арбітражної комісії Бадінтера [ru] про спільне правонаступництво [1] , і в 2003 році її офіційна назва була змінена на Сербія та Чорногорія. Ця держава розпалася, коли Чорногорія і Сербія стали незалежними державами в 2006 році, а в Косово триває суперечка щодо проголошення незалежності в 2008 році. Концепція Югославії як спільної держави для всіх південнослов'янських народів виникла наприкінці 17-го століття і набула популярності завдяки Іллірійському руху у 19-го столітті. Назва утворилася від поєднання південнослов'янських слів jуг (південь) та Славени/Словени (слов'яни). Рух до формального створення Югославії прискорився після Корфської декларації 1917 року між Югославським комітетом та урядом Сербія. [2] Югославія була утворена 1 грудня 1918 року як Королівство сербів, хорватів і словенців об'єднанням Держави Словенців, Хорватів і Сербів та Королівство Сербія. [3] Першим його королем став Петро I Карагеоргієвич. Королівство отримало міжнародне визнання 13 липня 1922 року на Ради послів держав Антанти у Парижі. [4] 20 червня 1928 року сербський депутат Пуніша Рачич вистрілив у п'ятьох членів опозиційної Хорватської селянської партії в Народній скупщині [en] , в результаті чого двоє депутатів загинули на місці, а лідер партії Степан Радич — через кілька тижнів. [5] 6 січня 1929 року король Олександр I скасував конституцію, заборонив політичні партії, взяв на себе всю виконавчу владу і перейменував країну на Югославію. [6] [7] Він сподівався зупинити сепаратистські тенденції та пом'якшити націоналістичні настрої. Він запровадив нову конституцію [en] і відмовився від диктатури в 1931 році. [8] Короля під час офіційного візиту до Франції вбив у Марселі член Внутрішньої македонської революційної організації Владо Черноземський. [9] [10] [11] [12] [13] [14] [15] [16] [17] [18] [19] [20] [21] [22] Наступником Олександра став його одинадцятирічний син Петро II і регентська рада на чолі з його двоюрідним братом, принцом Павлом. [23] Принц Павло піддався фашистському тиску і 25 березня 1941 року підписав у Відні Троїстий пакт, сподіваючись і надалі утримувати Югославію поза війною. Однак це було зроблено за рахунок народної підтримки регентства Павла. Вищі військові офіцери також були проти договору і вчинили державний переворот. Генерал армії Душан Симович захопив владу, заарештував віденську делегацію, заслав принца Павла у вигнання і припинив регентство, надавши 17-річному королю Петру всю повноту влади. Гітлер вирішив напасти на Югославію 6 квітня 1941 року, після чого одразу ж почалося вторгнення до Греції, де Муссоліні отримав відсіч. [24] [25] 6 квітня 1941 року війська Третього Рейху, Італії та Угорщини вторглися на територію Югославії. [26] Король Петро ІІ Карагеоргієвич втік разом з урядом з країни. 17 квітня представники різних регіонів Югославії підписали перемир'я з Німеччиною в Белграді, поклавши край одинадцятиденному опору німецьким військам. [27] Понад 300 тисяч югославських офіцерів і солдатів потрапили в полон. [28] Територія Югославії була розділена між окупантами. На території колишньої Хорватської бановини (до якої німці пізніше приєднали Боснію і Герцеговину) було утворено маріонеткову фашистську так звану « Незалежну Державу Хорватія », очолювану організацією «усташів» і її «поґлавніком» Анте Павеличем; частини Сербії та Словенії були окуповані німцями, інші ж частини країни були окуповані Італією, Угорщиною та Болгарією. З 1941 по 1945 режим усташів вбив близько 300 тисяч сербів та що найменше 30 тисяч євреїв та ромів, [29] сотні тисяч сербів також були депортовані, а ще від 200 до 300 тисяч були примушені перейти в католицизм [30] . Від самого початку югославські сили опору складалися з двох формувань: одна — Югославські війська на батьківщині антикомуністичного та монархічного напряму під проводом воєнного міністра югославського екзильного уряду полковника Драголюба Михайловича, друга — Народно-визвольне військо Югославії під проводом Йосипа Броз Тіто і комуністичної партії. Партизани розпочали партизанську кампанію, яка перетворилася на найбільшу армію спротиву в окупованій Західній та Центральній Європі. Визвольна боротьба перетворилася на громадянську війну, яка закінчилася перемогою НВВЮ 9 травня 1945 року за підтримки союзників і Червоної армії. У жовтні 1944 через масові напади червоноармійців на громадян Югославії (зокрема, зафіксували 121 зґвалтування, 111 — з убивствами жертви, 1204 пограбування із завданням тілесних ушкоджень), керівники Югославії попросили голову радянської місії генерала Ніколая Корнєєва [ru] вгамувати насильників і розбійників. У відповідь Корнєєв звинуватив керівництво країни в наклепі. Жоден злочинець так і не був покараний. Згодом відносини між Тіто і Сталіним загострилися і переросли в розкол між Югославією і СРСР [31] . Установчі збори, скликані Народним фронтом під проводом КПЮ 29 листопада 1945 року, проголосили Югославію Федеративною Народною Республікою (ФНРЮ), повністю усунув короля Петра II. [32] Маршал Тіто отримав повний контроль, а всі опозиційні елементи були ліквідовані. [33] 30 січня 1946 року було схвалено конституцію ФНРЮ, створену за зразком Конституції Радянського Союзу; було створено шість республік, а також автономну провінцію та автономний округ у складі Сербії. Політика була зосереджена на сильному центральному уряді під контролем Комуністичної партії, а також на визнанні численних національностей. [33] Автономні провінції Косово та Воєводина у складі Сербії з 1974 мали Комуністична партія (від листопада 1952 року — Союз Комуністів Югославії) стала єдиною політичною партією і, після проголошення Конституційного закону про основи суспільного й політичного устрою ФНРЮ та про союзні органи влади, змінила низку статей конституції та формально перебрала повну владу. Попри те, що панівною силою в Югославії залишалися комуністи, країна не входила до Варшавського договору. Політико-економічний лад у країні став сумішшю соціалістичного ладу та відносного економічного лібералізму. Діяли приватні магазини, ремісники, селяни мали право мати 10 га землі, необмежену кількість худоби. За спогадами сербського історика Михайла Рамача, він отримав закордонний паспорт та поїхав до Італії у віці 14 років. Працював журналістом в другій половині 1970-х, його редакція могла вільно передплатити «Тайм», «Ньюсвік», «Шпіґель», «Панораму [en] ». Безкоштовно отримували «Правду», «Литературную газету», «Огонёк» та купу безглуздих публікацій з Москви, яка тратила шалені гроші на «безглузду пропаганду». Дозволяли писати про окремі негативні явища, піддавати критиці окремі рішення державних органів. Забороняли писати проти політичної системи країни, довічного президента. Не дозволяли засновувати інші партії [31] . Регіональною метою Тіто було розширення на південь і встановлення контролю над Албанією та частинами Греції. У 1947 році переговори між Югославією та Болгарією призвели до Бледської угоди, яка пропонувала встановити тісні відносини між двома комуністичними країнами і дозволила Югославії розпочати громадянську війну в Греції та використовувати Албанію і Болгарію як бази. Сталін наклав вето на цю угоду, і вона ніколи не була реалізована. Розрив між Белградом і Москвою став неминучим. [34] Югославія вирішила національне питання національних меншин таким чином, що всі національності і народності мали однакові права. Однак більшість представників німецької меншини Югославії, більшість з яких співпрацювали з фашистами під час окупації і були завербовані до німецьких військ, були виселені до Німеччини або Австрії. [35] У 1948 році країна дистанціювалася від Радянського Союзу і почала будувати власний шлях до соціалізму під політичним керівництвом Йосипа Броз Тіто. [36] У зв'язку з цим до конституції були внесені значні зміни, які замінили акцент на демократичний централізм на робітниче самоврядування та децентралізацію. [37] Усі комуністичні європейські країни підкорилися Сталіну і відкинули допомогу за планом Маршалла в 1947 році. Тіто спочатку погодився і відкинув план Маршалла. Однак у 1948 році Тіто рішуче розійшовся зі Сталіним в інших питаннях, зробивши Югославію незалежною комуністичною державою. Югославія попросила американську допомогу. Американські лідери були внутрішньо розділені, але врешті-решт погодилися і почали надсилати гроші в невеликих масштабах у 1949 році, і в набагато більших масштабах у 1950-53 роках. Американська допомога не була частиною плану Маршалла. [38] 7 квітня 1963 року країна змінила свою офіційну назву на Соціалістичну Федеративну Республіку Югославія, а Йосип Броз Тіто був обраний довічним президентом. [39] Перші тріщини в жорстко контрольованій системі з'явилися, коли студенти в Белграді та кількох інших містах приєдналися до всесвітніх протестів 1968 року. Президент Йосип Броз Тіто поступово зупинив протести, поступившись деякими вимогами студентів і заявивши, що «студенти мають рацію» під час телевізійної промови. Однак у наступні роки він розправився з лідерами протестів, звільнивши їх з посад в університетах і Комуністичній партії. [40] Більш серйозною ознакою непокори стала так звана Хорватська весна в 1970 та 1971 років, коли студенти в Загребі організували демонстрації за більші громадянські свободи і більшу хорватську автономію, за якими послідували масові протести по всій Хорватії. [41] [42] Режим придушив протест і ув'язнив його лідерів, хоча багато ключових хорватських представників у партії мовчазно підтримали його. [43] В результаті в 1974 році була прийнята нова Конституція, яка надала більше прав окремим республікам в Югославії та автономним регіонам в Сербії. [41] [42] Тіто, чиєю батьківщиною була Хорватія, був стурбований стабільністю в країні і відреагував так, щоб заспокоїти як хорватів, так і сербів: він наказав заарештувати протестувальників Хорватської весни, водночас поступившись деякими з їхніх вимог. Після прийняття Конституції 1974 року вплив Сербії в країні значно зменшився, [44] а її автономні регіони Воєводина і Косово отримали більшу автономію, а також більші права отримали албанці Косова та угорці Воєводини. [45] Обидві провінції отримали майже такий самий статус, як і шість республік Югославії, хоча вони не мали права на вихід з федерації. [46] Той факт, що ці автономії мали таке ж право голосу, як і республіки, але, на відміну від них, не могли законно відокремитися від Югославії, задовольнив Хорватію та Словенію, але в Сербії та в новому автономному краї Косово реакція була іншою. Серби сприйняли нову конституцію як поступку хорватським та албанським націоналістам. Етнічні албанці в Косові вважали, що створення автономного краю недостатньо, і вимагали, щоб Косово стало республікою з правом виходу зі складу Югославії. Це створило напруженість у комуністичному керівництві, особливо серед сербських чиновників, які вважали, що конституція 1974 року послаблює вплив Сербії і ставить під загрозу єдність країни, надаючи республікам право на відокремлення. [47] Згідно з офіційною статистикою, з 1950-х до початку 1980-х років Югославія була однією з найбільш швидкозростаючих країн, наближаючись до показників Південної Кореї та інших країн, що переживали економічне диво. Унікальна соціалістична система Югославії, де заводи були робітничими кооперативами, а прийняття рішень було менш централізованим, ніж в інших соціалістичних країнах, можливо, призвела до більш високих темпів зростання. Однак, навіть якщо абсолютна величина темпів зростання не була такою високою, як показує офіційна статистика, Югославія характеризувалася високими темпами зростання як доходів, так і освіти протягом 1950-х років. Період європейського зростання закінчився після шокового падіння цін на нафту в 1970-х роках. Після цього в Югославії вибухнула економічна криза, спричинена провальною економічною політикою, зокрема, запозиченням величезних обсягів західного капіталу для фінансування зростання за рахунок експорту. [48] У 1989 році 248 фірм було оголошено банкрутами або ліквідовано, а 89 400 робітників було звільнено, згідно з офіційними джерелами. Протягом перших дев'яти місяців 1990 року, безпосередньо після ухвалення програми МВФ, така ж доля настигла ще 889 підприємств із загальною чисельністю працівників в 525 000 осіб. Іншими словами, менш ніж за два роки «спусковий механізм» (відповідно до Закону про фінансові операції) призвів до звільнення понад 600 000 працівників із загальної кількості промислової робочої сили близько 2,7 мільйона. [49] Ще 20 % робочої сили, або півмільйона людей, не отримували заробітну плату протягом перших місяців 1990 року, оскільки підприємства намагалися уникнути банкрутства. Найбільша концентрація збанкрутілих фірм і звільнень була в Сербії, Боснії і Герцеговині, Македонії та Косово. Реальні доходи населення перебували у стані вільного падіння, а соціальні програми зазнали краху, що створило серед населення атмосферу соціального відчаю та безнадії. [50] Після смерті Тіто 4 травня 1980 року в Югославії зросла етнічна напруженість. Згідно з заповітом Тіто, після його смерті пост президента країни був скасований, а на чолі країни стала Президія, члени якої (глави союзних республік і автономних областей) щорічно змінювали один одного по черзі. Спадщина Конституції 1974 року кинула систему прийняття рішень у стан паралічу, який став ще більш безнадійним, оскільки конфлікт інтересів став непримиренним. Після смерті Тіто сербський комуністичний лідер Слободан Мілошевич почав прокладати собі шлях до вершини лідерства Сербії. Албанська більшість у Косові вимагала статусу республіки під час протестів 1981 року, тоді як сербська влада придушила ці настрої і продовжила зменшувати автономію краю, пізніше ці події переросли в етнічний конфлікт між албанцями та неалбанцями в регіоні. У 1980-х роках етнічні албанці становили близько 80 % населення Косова. Після того, як Мілошевич отримав контроль над Косово у 1989 році, первісний склад населення різко змінився, і в регіоні залишилася лише мінімальна кількість сербів. [51] Кінцем існування Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія вважаються різні дати:Як поділили Югославію
Югославія: Бомбардування як примус до миру
Югославія. Історія питання
Косово
Югославія. Участь Москви
Незалежність Косова
Югославія
держава в Європі, що існувала в 1918–1992 роках / З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia
Шановний Wikiwand AI, Давайте зробимо це простіше, відповівши на ключові запитання:
Історія
Передумови
Королівство Югославія
Король Олександр
1934—1941
Друга світова війна
Соціалістична Югославія
Розпад
Хронологія